Розділи Меню

Головна
Міські новини
Історія міста
Святині міста
Геральдика міста
Городоцький історико-краєзнавчий музей
Городок на мапі
Розклад транспорту
Оголошення
Фотогалерея
Городоцький форум
Зворотній зв"язок
Гостьова книга

Реклама

Городок - наше рідне місто Городок - наше рідне місто - О.Паламарчук "Просвіта і просвітяни Городка"

Авторизація

Вітаємо Вас Гість.






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація

Зараз з нами

Реклама

Ваша думка

Найболючіша проблема міста Городка?
 

Наші партнери

ВіаРегія

Міста-побратими

Nisko

Strzyżów

Strzyżów

О.Паламарчук "Просвіта і просвітяни Городка"
 
НОСТАЛЬГІЙНЕ ПЕРЕДСЛІВ'Я ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ
 
   У зрілому віці усе частіше постають картини-спомини далекого дитинства, набирають виразніших обрисів, раз по раз повертають мене у передвоєнні 30-ті роки до мойого рідного Городка. Згадується став з білими і жовтими ліліями та острівцями запашних шуварів. Край чистого берега від парку прив’язані човни... А ось вперше побачений дуже великий будинок суду, який в моїй дитячій уяві сприймався як таємнича фортеця.
Далі спливають у враженнях веселі будні українського садочка в домі господаря Василя Кішка на Львівському передмісті. Там же була і читальня «Просвіти», про що я дізналася пізніше. Будинок потопав у зелені. На подвір'ї — саджівка з плакучою вербою, що аж торкалася плеса...
   ...Спогади, спогади. Українську приватну школу на Скітнику, де навчалися мої старші сестри Ірина та Галина, вже закрили. Тому коли я підросла, то пішла у перший клас школи ім. Королеви Ядвіги. Приміщення її було гарне і велике. За огорожею подвір'я відповідно до пори року по-різному гомоніла Верещиця. Крізь шибки з нашого класу ми бачили віллу Бірецьких. З вікон до нас завжди долинала музика і білосніжні фіранки рухалися в її такт. Мелодії відволікали деяких учнів, за що не раз карали вчителі неуважних.
   На одному з уроків сестри Ірини, яка вже кілька років навчалася гри на фортепіано, мама показала мені композитора Людкевича, Сяся, як називали його усі, навіть учні. Може тоді й закралася мрія стати також ученицею школи і торкнутися магічних біло-чорних клавішів...
   Щоразу, коли проходила центральною площею, дихала на мене старовиною будівля ратуші із годинником, що мелодійно видзвонював. Наймальовничішою картиною зафіксувалася торговиця, де творився справжнісінький ярмарок з пісень і жартів. Площа, моді ще не засаджена деревами, кишіла фірами і різним крамом. Діти господарів з Яворівщини клацали саморобними дерев’яними калаталками, качечками та курятками, звуки різних висот видавали свистки і наскрізь пронизували безперервний людський гамір, майстри-аматори вправно вигравали розмаїті нехитрі мелодії, демонструючи можливості свого товару — дудок, сопілок.
   У недільні дні і свята ринок заповнювали городяни. Співали хори, грали оркестри, забавлявся люд. У квітчастий килим перетворювалася бруківка у День Матері чи свято Божого тіла...
   Із закапелок пам'яті виринає й оживає галерея постатей-портретів дорогих людей: батьків Петронелі та Романа Паламарчуків, теши Омелії та вуйка Михайла Цяпків, городоцької красуні Ольги Цегельської, яка з великим життєлюбом і патріотом отцем Володимиром Демчуком тримала мене до Хреста у церкві Благовіщення. Назавжди закарбувалося лагідне погідне обличчя отця-декана Епіфанія Роздольського у момент сповіді смертельно хворої мами. Тата поляки кинули у львівські Бригідки, а ми, діти, стояли біля ліжка, на якому лежала мама... У спальні постійно сиділи і стояли незнайомі люди. Перешіптування і жіноче схлипування припинялися з появою Мирона Лисяка. Невисокий на зріст, привітний, але надзвичайно зосереджений молодий лікар запропонував останній порятунок: введення кровозамінника.
   Сталося чудо: непритомна, зовсім знесилена мама немов ожила. Наші молитви долинули до Всевишнього, і Він дарував їй ще майже півстоліття життя...
   А через два роки міщани назавжди прощалися з Мироном Лисяком — чудовою людиною-лікарем. Мого труну проводжали сотні людей з Городка до Личаківського цвинтаря у Львові.
   Найелегантніша, як здавалось, горда і неприступна Оксана Бірецька приваблювала фахом. Уже відбулися прослуховування на новий 1939/40 навчальний рік. Я була серед зарахованих щасливців. Так мало часу залишалося до першого омріяного заняття... Та доля змінила плани, розтоптала надії
   Все змінилось...
   За шість років заслання змістились виміри добра і зла. Портрети городчуків «казахстанського» періоду сприймаються під іншим кутом зору зі зміненим освітленням: мами, Ольги Андрущишин, Оксани Бірецької, Марії Карачевської. Проживаючи у різних «посьолках», ці жінки підтримувала одна одну листовно, іноді матеріально. Протягом життя шукаю нагоду, щоб розповісти про п.Андрущишинову. Перебуваючи на засланні, практично терплячи нестатки, вона час від часу посилала нам 100—200 рублів (за такі гроші можна було купити пуд картоплі). «Пані Паламарчукова, — писала вона. — Маєте малі діти, а я сама. Тож прийміть від мене кілька рублів...».
   Повернулися у рідний край злиденного 1946-го. Час був страшний. Люди не мали жодних засобів до життя, а переселенці навіть кутка, хоч усіх вивезли з власної домівки. Ми, «репатріанти», перебивалися у рідних, знайомих. Довго на одному місці затримуватися не могли. Кожен — і ті, хто приймав, і ті, кого приймали, — боявся «засвітитися». Та незважаючи на це, мене, підлітка, ризикуючи бути виселеними або покараними в інший спосіб (для цього використовували будь-який привід), брали на повне утримання упродовж кількох канікул знайомі з Городка. Це насамперед сім'я Олени та Антона Левковичів, родина Михайла Садкового з Цунева. А коли в повітрі «пахло небезпекою», мене переквартировували до багатодітної родини Степана Колодія з Підгаю. Подалі від стороннього ока. Одежу «підкидали» сусіди Ганна та Іван Кецки, Марія та Євстахій Левковичі, Марія та Іван Монастирські.
   Велику підтримку мали ми від Катерини та Івана Сапеляків, Марії Цуньовської, Софії Попко. Не злякались вони енкаведистів, які розпитували їх про «злочини» мого батька. Низько вклоняюсь їм живим і пам 'яті покійних.
   З вдячністю не лише від себе, а від кожної української родини, яку підтримували мої краяни у важку лиху годину, у роки неволі, присвячую я цю скромну книжку. Збираючи матеріали для неї, я довідувалася про самовіддану працю багатьох славних своїх земляків, їх близьких і рідних, про їхню діяльність у філіях «Просвіти», осередках «Рідної школи», «Союзу українок», «Відродження». Тож нехай усім згаданим чесним і порядним українським патріотам із славного міста Городка буде ця книжка скромним літературним ПАМ'ЯТНИКОМ.
ОКСАНА ПАЛАМАРЧУК

 

   P.S. У роботі над книжкою мені багато допомогли директор ЦДІА у Львові п.Орест Мацюк та працівники читального залу цього архіву. Цікаві спогади та архівні фоітографії передали пп. Орест Цяпка та Іларіон Калиневич (США), Катерина Сапеляк, Софія Горбаль, Дарія Канафоцька (Кецко), Любомир Світенко, Софрон Везденко, Дарія Рак, Іванна Хама (з Городка). Дарія Коваль (Цегельська), Юлія Демчук (Яворська), Любов Русин (Левкович), Ганна Осика (Ковальчук), Любов Кулик-Мурович, Володимир Лига (зі Львова). Юрій Хиляк (з Володимира-Волинського). Всебічну підтримку мені подавали сестра Галина Паламарчук та мій чоловік Андрій Каспрук.

   Усім їм висловлюю щиру подяку.
Автор

У ВИРІ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

   Початок XX століття у невеликому провінційному містечка як і В тогочасній Галичині, ознаменувався значним пожвавленням національно-культурного життя, наведенням та розширенням громадсько-культурних зв'язків, згуртуванням українських мешканців Городка навколо передової національно-свідомої групи інтелігенції. Цьому сприяли різні обставили, насамперед слід виділити суб'єктивні чинники. Ще наприкінці минулого століття у Городку поселилося кілька родин української інтелігенції, які із собою «потягнули» найрізноманітніші ділові, дружні, родинні контакти.
   Важливим об'єктивним фактором стати серйозні зміни суспільно-політичної ситуації в Австро-Угорській імперії, де посилювалися національно-визвольні рухи серед народів, які входили до її складу. У Галичині виникли перші українські політичні партії. Подвійний гніт з боку австрійських можновладців та місцевих польських правителів дедалі погіршував підневільне становище корінного українського населення.
   У складних умовах українська патріотична інтелігенція гуртувалася навколо просвітянських рухів і самовіддано працювала на їх ниві. Саме у цьому напрямку в Городку дуже багато робила родина городоцького адвоката, громадського діяча Лонгина Озаркевича. Його громадянська позиція сформувалася у високопатріотичному та інтелектуальному оточенні. Озаркевич був братом письменниці Наталії Кобринської та отця Володимира. їх батько священик Іван Озаркевич, знаний громадський діяч, обирався послом до Галицького сейму та австрійського парламенту, був людиною енергійною та поміркованою у діях. Громадськість схвально поставилася до того, що саме І.Озаркевича обрано главою представницької депутації українців до австрійського цісаря із скаргою на утиски галицької державної пропольської адміністрації.
   Дружиною адвоката Л.Озаркевича була перша професійна українська піаністка в Галичині і письменниця Олеся Озаркевич (з дому Ольга-Олександра Бажанська — донька священика, громадського діяча, композитора та етнографа Порфирія Бажанського), яка належала до числа засновниць товариства «Боян» у Львові, була авторкою оповідань і віршів.
   Помешкання родини Озаркевичів у Городку стало своєрідним культурно-просвітницьким осередком міста. У привітному будинку, що розташовувалася у самому центрі Городка над романтичною Верешицею, спілкувалися виключно українською мовою. Саме тут читали українську поезію, звучала музика різних епох і стилів, а також народна пісня. Саме гут схрещуватись мистецькі та громадські зацікавлення кращих представників великого галицького регіону. У домі гостювали Іван Франко, художники Іван Труш, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька з сестрою Ольгою. Тут завжди мали щедрий «притулок» і відчували належну повагу видатні актори українських театрів Йосип Стадник і Олександр Загаров та їх побратими.
   В адвокатській канцелярії розпочинав службову кар'єру майбутній відомий письменник Лесь Мартович. Можливо, в одній із затишних кімнат за письмовим столом 1901 року обдумував він композицію своїх перших оповідань.
   Отже, піднесений національний дух витав над мирним галицьким містечком. І в таких сприятливих обставинах творилися умови для відкриття в Городку філії товариства «Просвіта», добра слава про подвижницьку діяльність котрого уже майже чотири десятиліття ширилася вже й поза межі Галичини. Однак ініціаторам довелося починати фактично з нічого. Правда, в деяких селах повіту працювали читальні, існувати хори, аматорські гуртки, проте їх робота велася хаотично, іноді мата випадковий характер, бо все залежало від доброї волі та ентузіазму окремих людей.
   Враховуючи потяг городян до знань і духовного збагачення, необхідність згуртування навколо національної ідеї, група авторитетних українських інтелігентів Городка взялася за створення повітової філії. На початку 1909 року надсилається лист до органів влади у Львові такого змісту: «До Високого Намісництва у Львові дня 16 (лютого) лютня 1909 року. Доктор Льонгин Озаркевич — адвокат в Городку і товариші доносять, що хотять заложити філію «Просвіти». Хоч невдовзі одержано офіційний дозвіл, проте напередодні зборів ініціатори знову звернулися з листом, де висловлювалася певна тривога щодо тої ситуації, яка складалася в суспільстві: «Позволимо собі звернути увагу Хвального Виділу, що відносини справи українсько-руської в Городку є дуже прикрі, а то з двох причин: з одного боку, шкодять нам поляки, а з другого — москвофіли. Ті останні загарбали наші економічні інституції в свої руки, як приміром «Поміч», Товариство кредитове «Дністер», а до того шкодять нам своєю роботою на кожнім кроці і в всякій праці народній».
   Однак, незважаючи на різні перешкоди, ентузіасти скликали установчі збори, які відбулися 14 березня 1909 року в будинку Озаркевича. На цих зборах сформовано першу управу просвітянського осередку. До її складу обрано греко-католишького священика Володимира Стеблецького (голова), суддю Михайла Дениса (заступник голови, або як тоді називати «містголова»), Миколу Шуту (секретар), Миколу Бльока (скарбник), Мирона Гоцка (бібліотекар). Членами виділу стати Стефан Цап та Павло Столярчук.
   Про початок вдалої акції ініціатори повідомляли: «До Хвального Виділу Товариства «Просвіта». Сим доносимо веселу звістку, що в 40-літній ювілей «Просвіти» засновалисьмо в нашім Городку по великих трудах читальню «Просвіта»... 23 марта 1909 р.».
   Отже, вдалося поки що відкрити читальню. Навколо неї згуртувалося 43 особи, які й продовжили роботу з організації філії товариства. А створення осередку вимагало дотримання певних процедур. Насамперед потрібно було одержати дозвіл Управи Матірного товариства. Тож з великого листування можна зробити висновок, що ентузіасти рук не покладали і з неабияким запалом та дуже наполегливо та серйозно взялися за справу. «Навздогін» попереднім повідомленням йдуть нові. Управа читальні остаточно визначила дату установчих зборів 1 квітня (як тоді писали цьвітня). Про це повідомляли активістів усіх читалень повіту. У листі, надісланому до Львова, йшлося про запрошення для участі в цих зборах представника центральної управи Товариства та референта з економічних та просвітницьких питань, бо такого фахівця (як підкреслювати автори листа) у місті нема. З відповіддю не забарилися. Зі Львова відгукнулися відразу, підтримали, пообіцяли допомогу. На адресу читальні в Городку надійшли листи для обліку членів, відомості про сплату членських внесків, а також кілька пакунків з книжками для бібліотеки. У них були такі видання: «Історія України-Руси» (15 примірників), «Плекання овочевих дерев» (10), два співаники (10), «Вибір цементових дахів» (5), «Пасіка» (2), а також портрети Т.Шевченка (5 шт.), періодичні випуски серії «Руська письменність», числа 1—5, 7 примірників.
   Ці видання поповнили просвітянську бібліотеку, яка невдовзі мала гарну і вельми чисельну підбірку літератури. Члени управи читальні з вдячністю прийняли допомогу.
   1 квітня зібралося понад 60 осіб, хоч сподівалися на значно більше представництво. На жаль, виникли непорозуміння чисто організаційного характеру, змінилося місце проведення зборів, бо у зал товариства «Поміч» москвофіли не пустили і змусили просвітян шукати інше приміщення. Правда, полагодити справу незабаром змогли, та багато осіб про це довідалося із запізненням.
   На зборах головував о.Михайло Цар, обов'язки секретаря виконував Юліан Яворський, студент. Присутніх привітав посол Йосип Фолис, якого обирали в повіті до віденського парламенту. Представник Центрального Виділу «Просвіти» підкреслив велике значення створення філії товариства у Городоцькому повіті для русинів, адже вона буде «тим живчиком, що піддержує нас при життю». Далі промовець відзначив, «що чоловік без просвіти стає невільником темноти і бідним, а хто хоче бути свобідним горожанином, той мусить стати просвіченим». Він закликав усіх активістів, а також їх прихильників і послідовників до подвижницької праці, нагадав, що їх святим обов'язком стає плекання рідної української мови. У повіті мешкає 70 відсотків українського населення, то ж саме його національно-культурний поступ повинні стимулювати просвітяни.
   Відповідно до вимог Статуту «Просвіти», який на зборах усі присутні визнали програмою і законом своєї діяльності, обрано виділ філії. Головою став Михайло Цар, парох з Мавкович, заступником — Лонгин Озаркевич, секретарем — Микола Шута, касиром — Микита Боберський. До складу управи обрано о.Володимира Стеблецького, о.Омеляна Чернецького, Степана Цапа, Василя Процишина, Йосипа Сярого з Любеня Великого, відомого просвітянського діяча, письменника о.Василя Загаєвича з Вовчухів.
   Відзначивши велику підготовчу роботу Миколи Шута, присутні висловили йому громадську подяку. У прийнятій ухвалі також було порушене питання про заснування селянської бурси.
   Закінчилися установчі збори в Городку проведенням благодійної лотереї та вечерею «при помочі світляних образів».
   За статутом «Просвіти», найвищим органом були загальні збори членів товариства. Вирішенням поточних справ займався обраний виділ філії, який мав повноваження скликати збори, полагоджувати доручення Головного Виділу чи осередків, цілком звітуючи перед зборами. Філія мала право, крім прийому нових членів, збирати пожертви, добровільні дари, успадковувати щось за заповітами згідно із статутом тощо. Управа філії мала складатися з шести членів правління і трьох заступників. Заснувати філію мали право вже 20 осіб членів «Просвіти». Читальням (за статутом), які підпорядковувалися філії і звітували перед загальними зборами, надавалося право самостійної організації шкіл, дитячих садків, курсів для неграмотних, курсів з доповнюючих наук — музики, співу, торговельні, рільничі і промислові заклади, бурси, захоронки і їх утримувати. У Городку вчинили усе так, як і вимагалося статутом.
   Незважаючи на досить важкі умови (переважно матеріального характеру), управа філії відразу розгорнула широку діяльність, приділивши найбільше уваги роботі читалень, засновуючи нові осередки. У той час в повіті діяло п'ять читалень. На допомогу їм залучено люстраторів, які дуже сумлінно ставилися до виконання покладених на них обов'язків.
   Невдовзі після зборів філія оголосила про збір коштів на накриття в Городку бурси для сільських дітей, проводила різні масові заходи. Лише під час організованих у Любені Великому фестин на цю мету зібрано 150 корон. Професор української гімназії в Перемишлі Михайло Ярема пожертвував на потреби бурси 200 корон. Однак коштів бракувало. Чинили різні перепони польські урядовці, котрі заважали, зокрема, у вирішенні практичних питань. Через зволікання не вдавалося придбати місце під забудову. Справа затягувалась, але не відкладалася. Уже на наступних зборах прийнято остаточну ухвалу заснувати бурсу під патронатом філії «Просвіти» в Городку.
   Авторитет управи філії зростав. До просвітянського осередку приходило все більше нових людей, вступали в члени товариства, пропонували свої послуги у проведенні різних заходів. Надзвичайно актуальним стало питання про офіс, в якому б могла працювати управа. Збори членів відбувалися щораз в іншому приміщенні, найчастіше — в домі Озаркевича. Москвофіли заволоділи приміщенням товариства «Поміч» і «Дністер», а поляки за оренду залів, де розташовувалися осередки їх товариства «Sokola» і «Gwiazdy», вимагали надто великі кошти. Тому управа філії вирішила зайнятися будівництвом Народного дому. Справа власної оселі постійно загострювалась. Це питання виникало при кожній зустрічі активістів «Просвіти». Наприкінці 1909 року вже закінчувалося обладнання бурси, а будівництво Народного дому, за розрахунками виділу філії, могло починатися у 1911 році. Вдалося зібрати деякі кошти. Надійшла пропозиція придбати гарну земельну ділянку в центрі міста. Городоцькі просвітяни шукають підтримки у Львові. Вони звертаються з листом до Центральної Управи товариства. «До Світлого Виділу у Львові. 21 березня 1910 року. Русини-українці, згуртовані у філії товариства «Просвіта» в Городку коло Львова, хотячи розбудити житє між нашим бідним, з одної сторони московськими агітаторами баламученим, а з другої сторони, сполонізованим міщанством, постановили вибудувати власну хату, ідучи за кличем нашого незабутнього Кобзаря: «В своїй хаті — своя правда і сила, і воля...». Далі йдеться про закупівлю площі. Однак магістрат також чинить різні перепони і ніяк не хоче «допустити до розвитку русинів-українців в спольщенім Городку Ягеллонськім і видерти гарну площу в осередку міста». Магістрат планує цю площу використати під забудову польської школи. Оскільки «невелика горстка патріотів» не може власними силами протистояти магістратові, філія просить допомогти вирішити це питання і надати безпроцентну або за зниженим відсотком позику.
   Водночас просвітяни поінформували про заснування селянської бурси, аматорського театрального гуртка. Також у листі пропонується «цей дім заінтабулювати на власність «Просвіти» у Львові, а поки що площа належить товариству кредитово-заробковому «Руський народний дім» в Городку»2(Там же).
   Чергові загальні збори філії «Просвіти» проводилися у залі товариства «Поміч» 22 квітня 1910 року. Розглядалася низка питань, які стосувалися діяльності філії, організації бурси, будівництва власного приміщення. Пропонувалося також обрати новий склад виділу, розширити членство товариства.
   Управа звітувала про роботу за половину 1910 року. На обліку філії було 102 члени товариства, в окрузі діяло 20 читалень. Представники виділу філії постійно займалися організаційними справами. Вони почергово виїжджали в села, де проходили збори читалень. Такі заходи проведено в осередках Сторони, Черлян, Зашкович, Любеня Великого, Артищева і Браткович. З їх участю відкривалися нові читальні і крамниці. Цікавий реферат «Про вплив алкоголю на життя» під час засідання членів осередку в Братковичах виголосив Микита Боберський. А в читальні Мавкович із доповіддю про козаччину виступив Олександр Яблоновський.
   Значним досягненням управи стала організація бурси, яка працювала, хоч поки що у непристосованому приміщенні. Тут поселилося лише 8 учнів. Керував роботою обраний на зборах комітет. Отже, зроблено обнадійливий початок.
   Радісною була інформація про те, що зібрано 700 корон на будівництво Народного дому.
   За звітний період проведено 8 засідань виділу, на яких розглядались різні питання.
   До складу нового виділу обрано Михайла Цара (головою), Лонгина Озаркевича (заступником голови), Микиту Боберського - секретарем), Володимира Стеблепького (контролером), Василя Процишина (касиром), виділовим Омеляна Чернецького, Петра Кисіль, Йосипа Сярого, Стефана Цапа, Гринька Грицака.
   Завершуючи 1910 рік. управа філії склала 30 грудня докладний звіт про свою діяльність не лише за минуле півріччя, а й фактично з часу її заснування. У ньому як серйозна заслуга просвітянської роботи відзначалося залучення до «Просвіти» молоді,, її активізація у громадському житті.
   Наскільки важливим для городоцьких просвітян було питання будівництва Народного дому свідчить те. що його постійно обговорювалося на кожних зборах, на засіданнях виділу. Дуже вже необхідною була своя оселя, адже протягом двох років винаймали приміщення для проведення організаційних заходів, зберігання справ. Вирішити це актуальне питання було доручено на звітних зборах оновленому виділу філії: голова — Михайло Матковський. заступник — Стефан Цап, писар — Микола Шута, касир — Петро Масюк, бібліотекар – Йосиф Яворський, заступники виділового – Стефан Мозола та Іван Сорока. І вже 3 січня 1911 року нова управа скликала нові збори, йшлося про стан справ, насамперед тих, що стосувались перспектив будівництва. Оскільки він лишався незадовільним, то вирішено переобрати виділ. До його складу увійшли нові люди. Головою став Гринько Грицак, його заступником Михайло Цар, секретарем Микита Боберський, заступниками виділового обрали Стефана Цапа, Петра Кисіля, Івана Сороку, Онуфрія Гаврищишина та Михайла Матковського.
   Нова управа свої рішучі дії почала з того, що 16 січня 1911 року надіслала листа до Львова. Суть викладалася конкретно: «Філія «Просвіти» має замір весною с.р. приступити до будови власного дому. Дім мав би бути поверховий з приміщенням на бурсу і на салю для представлень. Крім того, обнимати також приватні помешкання до винайму. Площа має бути довж. 37, а шир. 26,5 метра. Філія просить виділити будівничого інженера, евентуально п. Йосипа Делькевича до Городка, котрий міг би оглянути площу, означити плян будови і високість вартості кредиту будівельного, на котрий могла би наша філія числити за евентуальною запорукою Хвального Виділу».
   За голову листа підписав Лонгин Озаркевич. Готуючи документ, секретар управи Микита Боберський, мабуть, вирішив, що авторитет городоцького адвоката, знаного громадського діяча, буде мати більший резонанс при вирішенні конкретної справи. Однак це лише припущення, бо в документах, які збереглися в ЦДІА у Львові, на жаль, не вдалося віднайти пояснень ситуації у багатьох випадках.
   Виділ став приділяти велику увагу зміцненню сільських просвітянських осередків. Так, суттєву допомогу надано читальні в Цуневі. У село виїхало кілька активістів з Городка. Докладно вивчивши стан справ, вони 12 червня 1911 року провели збори членів товариства, а їх уже було в Цуневі 34. Читальня мала гарну бібліотеку. При ній діяли курси для неграмотних, якими керував Грицько Грицак з Повітна. Тоді ж на зборах для членів читальні і запрошених селян студент права зі Львова Олександр Яблоновський виголосив реферат про значення просвіти в «економічному і політичному двигненні народу». На зборах обрано управу читальні, до якої увійшли Кость Карапінка, Ілько Штойко, Василь Сорока, Іван Бас, Пилип Стахів, Петро Хома. Очолив її Михайло Стахів.
   Характерними для роботи філії товариства у Городку були регулярні звіти про діяльність. Як свідчать архівні документи управи, доповідали не рідше одного разу за півріччя. Чергові звітні збори, призначені на 17 серпня з традиційним порядком дня, як підтверджено протоколом, відбулися у зазначений термін «при численній наповненості». Як завжди розглядався фінансовий стан, приймалися нові члени. Винятково важливі питання про роботу бурси і будівництва приміщення «Просвіти» з порядку денного не знімались. У тому ж протоколі зазначалося, то бурса міститься у приміщенні з «п'яти покоїв і двох кухонь. Чинш становить 58 корон місячно». Звітували члени управи про роботу за час від попередніх зборів, тобто за кілька місяців. До справи долучено відомості про сплату внесків членами читалень у Керниці, Братковичах, Завидовичах, Мшані, Любені Великому. Цим підтверджується існування досить активних просвітянських осередків на терені повіту, якими опікувалася управа Городоцької філії товариства.
   Вибори засвідчили, що в Городку сформувався досить великий просвітянський актив, з числа якого оновлювався чи поповнювався склад управи. До новообраного виділу філії ввійшли Михайло Цар, греко-католицький парох з Мавкович (голова), Василь Процишин, урядник пошти в Городку (заступник голови), Іван Щербатюк, священик, сотрудник у місті (секретар), Стефан Цап, господар з Городка (касир), Омелян Чернецький, священик, катехит гімназії (контролер), Іван Михайлишин з Мшани (виділовий) та заступники Йосиф Фостяк з Керниці, Петро Кисіль з Городка, Йосиф Сярий з Любеня Великого. Михайло Юринець з села Стоділки. Не збереглися звітні матеріали про роботу цієї управи. Лише із листування дізнаємося, що члени-активісти управи лалі займалися читальнями в селах, збирали членські внески як з фізичних осіб, так і з осередків, дбали про бурсу та її вихованців. У лютому 1912 року городоцькі просвітяни зібралися, щоб обговорити такі питання (подаємо за протоколом): «1. Про утворення нових читалень і осередків; 2. Прибутки і витрати — точний звіт; 3. Про закупівлю книжок; 4. Про ухвалу роботи курсу для неграмотних; 5. Обрання комітету для люстрації читалень в повіті».
   Отже, насамперед йшлося про масовість, про збільшення просвітянських осередків. Обрано постійних відповідальних люстраторів, які об'єдналися в «комітет». Серед них виділялися активністю Антін Лісецький, Микита Боберський, Микола Фурбала, Осип Білоголовка, які вже мали досвід роботи на просвітянсько-пропагандистській ниві. За порівняно короткий термін у повіті відкрито ще дві читальні «Просвіти». І їх стало 21. Членами товариства, які сумлінно сплачували внески, була майже тисяча осіб, а ще ж два роки тому в повіті працювало кілька десятків просвітян. Виділ прийняв ухвалу розпочати з 19 травня 1912 року курси для неграмотних міщан, їх вести доручено М.Матковському. У звіті записано, що саме просвітяни були ініціаторами проведення свят пам'яті Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Вони ж здійснювали і ряд інших культурно-просвітніх заходів у Городку та селах повіту.
   9 травня 1912 року на чергових зборах обрано нову управу. Очолив її Лонгин Озаркевич. Від імені управи нагляд за роботою бурси доручено Омелянові Чернецькому. Порушено клопотання перед Головною Управою «Просвіти» про присвоєння бурсі імені Маркіяна Шашкевича. Створено спеціальний комітет з будівництва Народного дому, до якого увійшли Лонгин Озаркевич, Іван Щербанюк, Омелян Чернецький, Михайло Матковський.
   Минуло лише два місяці, як приступила до роботи нова управа, а вже на зборах активу голова виділу Лонгин Озаркевич повідомив радісну вістку: одержано від Руського народного дому 3400 корон на купівлю будинку для потреб філії. Розросталась бурса, якою керував комітет (В.Стеблецький, О. Твердохліб, О. Білоголовка). На 1912/13 навчальний рік до бурси прийнято 22 юнаків. У бурсі стало можливим розмістити 17 гімназистів і 5 учнів народних шкіл. Просвітяни усіма силами намагалися допомагати сільській молоді здобувати освіту.
   Схвалено заслуханий фінансовий звіт. Доручено проводити адміністративні справи Володимирові Стеблецькому. Замість касира Петра Масюка, який вибув з Городка, призначено на цю посаду А. Лісецького, винятково сумлінного і принципово чесного фінансовою працівника. До речі, він доповів про висліди люстрацій у Братковичах та Угерцях, які проводив разом з Осипом Білоголовкою. Привітали учасники зборів й інформацію про відкриття й ініціативну діяльність просвітянських читалень в Артишеві. Бартатові та Стоділках. Отже, охоплено ще частину повіту впливом «Просвіти».
   Згідно зі статутом філія була підзвітною центральній інстанції. Головний Виділ доручи» представникові централі С.Карп'яку ґрунтовно ознайомитися з роботою городоцької філії, що він і зробив. 20 травня подав звіт, в якому аналізувалася діяльність просвітян Городка за весь період (від 1909 року - часу заснування) існування тут філії товариства «Просвіта». З цього документа постає об'єктивна картина. Так, інспектор відзначив, що управи працювали не однаково. Якщо на початку (тобто у 1909 р.) і у першій половині 1912 року спостерігалася активність, то протягом 1911 року мали місце спади. До активу філії він записав відкриття та налагодження роботи бурси, проведення мистецьких заходів, організацію нових читалень та крамниць у селах повіту. Чимало добрих слів адресовано Осипу Білоголовці, який виступав з фаховими доповідями, проводив люстрації, а головне, створив канцелярію і старанно вів справи філії. Зі звіту дізнаємося, що придбано будинок, оскільки з планованим будівництвом виникли серйозні ускладнення, й розпочати його не вдавалося.
   Перевіряючий фактично узагальнював досвід роботи філії «Просвіти» в Городку. Він констатував, що управа систематично організовує читання рефератів для своїх членів та сільських жителів, влаштовує вечорниці, театральні вистави силами аматорів, членів товариства, концерти, відзначає дні пам'яті Т. Шевченка, М.Шашкевича. Особливо вдало й організовано пройшло свято «Просвіти» 8 грудня — у день заснування товариства.
   Доповідач з жалем констатував, що усіх можливостей філія сповна не використала. Так, дбаючи про масове залучення до товариства національно свідомого українського громадянства, ще слабко попрацювала в середовищі хоч і нечисленної інтелігенції. Про це свідчить такий факт. З 976 членів було лише 43 представники інтелігенції.
   А 8 грудня 1912 року просвітяни відзначали чергову річницю заснування товариства. Святочні загальні збори вів Лонгин Озаркевич. Його зворушлива промова про значення «Просвіти» у національно-духовному відродженні українського народу, у збагаченні його культурних надбань схвилювала присутніх. Осип Білоголовка виголосив ґрунтовний реферат «Історія і значення товариства та його найближчі завдання».
   Подібні урочисті заходи проведено у читальнях повіту, у села, де функціонували просвітянські осередки, виїхали активісти управи. Вони зробили доповіді, зустрічалися із членами читалень, обговорили їх нагальні справи.
   50-літній ювілей «Просвіти» випав на грозовий 1918 рік. На той час товариство, як і городоцька філія, вже мали здобутки. Було чим пишатися. Та у той ювілейний рік було не до святкувань, адже тривала українсько-польська війна. На кілька років перервалася робота філії товариства «Просвіта». На жаль, з того періоду не збереглося ніяких документів про роботу Філії. Та сумніву нема, що колишні просвітяни продовжували втримуватися стратегічної лінії — будити національну свідомість українства, гартувати волю, вселяти віру в омріяне майбуття. А напередодні двох епох, у передчутті грандіозних змін на політичній карті світу, це мало виняткове значення.


СВІЙ ДО СВОГО...
 
   Вже на початку Першої світової війни ворожі антиукраїнські сили скористалися слушною нагодою, аби завдати нищівного удару просвітянському рухові, сплюндрувати осередки товариства. У серпні 1914 року Городок окупували війська царської Росії, а невдовзі нова адміністрація господарювала майже в усій Галичині. «Просвіта» була першим у Львові українським товариством, що прийняло на себе весь тягар окупаційної влади. Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість урядові зайнятись знищенням ненависного «джерела мазепинства та сепаратизму». Тож не дивно, що вибір прибулого до Львова губернатора впав саме на «Просвіту», котра на початок війни стає найбільшою українською організацією, що охопила мережею культурних центрів всю Галичину (налічувала 77 філій, 2944 читальні, І09 950 членів). В першу чергу закривалися філії й читальні, по-варварському знищувалися книжки й умеблювання бібліотек... Найбільш важкі наслідки залишило насильницьке вигнання місцевих інтелігентних сил».
   Отже, нищилося все, що мало український дух, і насамперед осередки «Просвіти». У цьому окупантам дуже ретельно допомагали члени «Обшества им. М.Качковского». Саме місцеві москвофіли причинилися до того, що кілька років перестала існувати городоцька філія «Просвіти», а її актив змушений був рятуватися від репресій.
   З розпадом воюючих між собою величезних імперій на їх теренах у 1917-1918 роках утворилося кілька незалежних держав. У Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, а ще раніше в Києві четвертим Універсалом — самостійність України. 22 січня 1919 року актом Злуки УНР і ЗУНР узаконено існування єдиної соборної незалежної держави. Цей винятково важливий в історії України чин певною мірою консолідував національно-патріотичні й державницькі сили, сприяв формуванню національної ідеї. У ході визвольних змагань 1918—1920 років ще більше проявилася роль просвітянських осередків, які масово виникали на Наддніпрянщині.
   На жаль, українська державність тривала дуже короткий час. У Галичині почалася затяжна українсько-польська війна. При підтримці держав Антанти війська Речі Посполитої, молодої Польської держави, захопили Східну Галичину, Західну Волинь, частину українського Полісся, встановивши тут жорстокий режим.
   Ще за Австро-Угорщини уряд опирався на поляків. Крапові управи перебували в їхніх руках. У системі освіти панувала польська мова, польське представництво переважало в сеймі.
   На початку 20-х років становите ще більше ускладнилось. Неприязнь до українців і всього українського посилилась... Хоч у 309 параграфі Конституції 1921 року зазначалося, що «кожен громадянин мас право зберігати свою національність, розмовляти рідною мовою, зберігати свою національну гідність», — насправді все було інакше. Поляки «стежили за кожним кроком» просвітян, національно свідомих українців, шалений опір чинили москвофіли, яких в Городку було дуже багато, особливо на Черлянському передмісті. Члени «Общества им. М.Качковского» були агресивними у відстоюванні якісних позицій і переконань. Відповідним чином поводилися і місцеві промисловці — євреї, в чиїх руках зосереджувався основний капітал. Отож пробитись через цей пласт не вливалося навіть слабким паросткам національної культури, які намагалися плекати уцілілі, а подекуди відновлювані осередки «Просвіти».
   З документів, із поодиноких спогадів видно, що на той час «Просвіта» в Городку ще не працювала на повну силу. Після воєнного лихоліття українські громади застали повну руїну у своїх осередках. Пропав весь інвентар бурси, документи і матеріали читалень, бібліотеки. Щоб поновити просвітянську працю, активісти спрямували свої зусилля на відновлення УПТ (Українського педагогічного товариства в Городку і гуртків «Рідна школа» у повіті. Організовувались курси для неграмотних, курси вивчення рідної мови. 2 грудня 1920 року перед ще нечисленною кількістю членів вистудив голова Товариства опіки дітей городоцької філії о.Володимир Лиско. «...Зі скромних курсів, — сказав він, — розвинулась 1919—1920 роках шкода з викладанням українською мовою на дві кляси о трьох відділах». Тепер... «по уділенню позволення зі сторони Краєвої «Рідної школи» створена третя кляса».
   «До роботи в цій школі залучено ряд цікавих особистостей. Учителями переважно були колишні військовики УГА, — згадувала колишня учениця «Рідної школи», літня мешканка Городка Софія Горбаль. — Степан Гаврищук учив співу, інші предмети викладали пп. Зарума, Давидович, Володимир Сорій, Андрієвський, Анна Ротківська, потім дружина Андрієвського, донька городоцького пароха Ольга Роздольська...».
   Після від'їзду з Городка о.Володимира Лиска керувати школою став о. Ігнатій Цегельський, який викладав основи релігії у місцевій гімназії.
   На той час школу відвідувало понад 150 дітей. Діяльність УПТ зростала з кожним роком. Наприкінці 1921 року «школа обіймала чотири кляси і п'ять відділів», 205 дітей навчало шість вчителів.
   На зборах УПТ, що відбулися 8 жовтня 1922 року за участю делегата головної управи П.Кравціва при 120 делегатах керівництво філії мало чим похвалитися. Школа зростала і кількісно і якісно, збільшувались осередки в селах. їхні бібліотеки поповнювалися новими книжками.
   У 1923 році постійно діяв двомісячний курс української мови для учнів польських шкіл і два відділи для неграмотних, усього понад 40 осередки. Ще у 1921 році для потреб «Рідної школи» громадянство зібрало понад 13,5 тис. злотих. З кожним роком пожертви збільшувались. Це давало можливість виділові передплачувати книжки та українські часописи «Рідна школа», «Українське юнацтво», «Наш приятель», «Рідна мова», «Світ дитини», «Дзвіночок». Знайшлися кошти на відновлення бурси. Здавалося, перепон для розвитку «Рідної школи» не існувало, проте шовіністична політика урядовців спрямовувалася на полонізацію населення Західної України. У 1924 році українські школи були закриті. «Ми, малі школярі, — розповідає про ті часи п. С.Горбаль, — коли прийшли одного дня до школи, то побачили запломбовані двері... Польські вчителі забрали шкільні каталоги і усіх нас переписали до польської школи. За ініціативою о.Цегельського ми ще 14 днів навчатися у каплиці церкви святого Івана і одержали свідоцтва про закінчення кожен своєї кляси.
   З нового навчального року нас примусово перевели до школи ім. Королеви Ядвіги. Було нам дуже прикро, ми не знали польської мови, молитов, а «язик руський» викладався раз у тиждень, а згодом зовсім усунений з програми».
   Лише завдяки неймовірним зусиллям ентузіастів вдалося відновити функціонування осередку «Рідної школи». У 1927 році бурса та «Рідна школа» діяли досить активно. Цими осередками опікувалася Петра Паламарчукова під наглядом голови виділу Ігнатія Цегельського.
   Матеріали УПТ та товариства «Рідна школа» збереглися львівському архіві, вони гарно упорядковані, і заслуговують окремого опрацювання.
   На половину 20-х років припадає й пожвавлення роботи просвітян Городка. Збережені окремі звіти і протоколи засідань «Просвіти» висвітлюють діяльність людей, які активно працювали на просвітянській ниві.
   Після війни в Городку оселилося подружжя Оксани і Костя Бірецьких. Адвокат за освітою, діяч і політик за покликанням К.Біреіцький повернувся з рядів УСС, куди був відряджений як лейтенант австрійським урядом на звернення Бойової управи. Входив в організаційну секцію, де головував К Трильовський, спілкувався з В.Шухевичем., І.Боберським, Д.Вітовським.
   Кость Бірецький відкрив у Городку адвокатську канцелярію, перебравши справи тестя Лонгина Озаркевича. Дружина адвоката Оксана Бірецька, вихованка Вищого музичного інституту ім.М.Лисенка і Віденської консерваторії, концертуюча піаністка і педагог, була діяльною, національно свідомою громадянкою. її заходами пізніше створена в Городку філія Вищого музичного інституту, в якому діти здобували фахову освіту. Декотрі зробили добру кар'єру музикантів. У домі Бірецьких часто гостював композитор Станіслав Людкевич, як інспектор інституту і його професор, приймав іспити учнів, приїжджав на цікаві концерти, уладжувані керівником філії. В гостинному домі Бірецьких знаходили нічліг актори українських мандрівних театрів. Бірецькі відразу ж прилучився до просвітянської роботи.
   На перші повоєнні збори просвітяни зібралися 21 червня 1921 року, однак, як з'ясувалося, ґрунтовної розмови не відбулося. Усвідомлювали, що доведеться починати все спочатку. Зібралося людей небагато, тому зареєструвавши їх, вирішили упорядкувати справи.
   Лише 8 грудня вдалося провести більш представницькі збори. Присутні заслухали звіт ініціаторів, визначилися з першочерговими заходами на майбутнє, обрали виділ у такому складі: Епіфаній Роздольський, парох у Городку (голова), Степан Гаврищук, учитель українських шкіл (заступник), Володимир Сорій, учитель української школи (секретар), Євстахій Світенко (скарбник), Гандзя Телюківна, матуристка (бібліотекар), Степан Попко, столяр (господарчий), Степан Хіжак, залізничник (виділовий). До контрольної ревізійної комісії обрані Михайло Матковський, судовий офіціал, Антін Фасовський, директор української торгівлі, та Теодор Гарасим.
   Надії на виділ, до якого обрали дуже відповідальних людей, були великими. Правда, окрім Михайла Матковського, усім іншим вперше доводилося займатися організаційними справами. Не кожен мав такі здібності й потрібний досвід, тому налагодити роботу належним чином не вдавалося. У звітах перераховано ряд культурно-освітніх заходів, проведених у сільських читальнях кількох свят у Городку.
   Наступні збори з традиційним порядком денним відбулися 29 березня 1923 року. Присутніх не задовольнив звіт виділу. Турбувати їх фінансові справи. Тож усі свої сподівання члени філії пов'язували з обраним новим представницьким виділом. Його головою став о.Іван Фединський — парох з Любеня Великого; заступником голови обрано Костя Бірецького, адвоката, секретарем — Олександра Муринця, приватного урядника з Городка, писарем — Михайла Матковського, судового урядника. Членами виділу стали о.Теодозій Цар, парох з Мавкович, Степан Гавришук, учитель приватної української школи в Городку, Зеновія Кунинець, учителька з Зашкович, а також Михайло Садковий, склепар з Цунева, Іван Котиляк, господар з Городка.
   Невдовзі новообраний виділ створив комісії — організаційну, кооперативну, фінансову, театральну, бібліотечну. Таким чином визначилися основні напрямки в роботі. Проте члени комісії не дуже сумлінно поставилися до покладених на них обов'язків, хоч наміри були чудовими.
   На наступному засіданні філії вже було «про ідо говорити». Члени виділу звітували про люстрації читалень, які, з існуючих восьми, найкраще ведуть справи в Городку та Лісковичах. Прикрими були фінансові справи. Секретар Олександр Муринець виїхав з Городка, залишивших в документах повний хаос. «...Навіть не полишив по собі списку бувших членів товариства і виділ не знав їх дійсного числа, тому не міг відзвітуватись. Прийдеться все зачинати наново».
   8 грудня 1923 року збори відбуватися у переповненому залі. Понад 170 делегатів і гостей взяли участь в обговоренні актуальних питань, які хвилювати просвітян. Збори вів Іван Фединський, який звернув увагу на необхідності створення примітних українських шкіл під патронатом товариства «Рідна школа» наголосив, що важливою справою є організація нових курсів для неграмотних та відновлення тих, що діяли раніше.
   Делегат Головного Виділу Петро Петрик запропонував конкретні заходи, проведення яких даю б можливість істотно поліпшити роботу. На Городоцьку філію Матірне Товариство покладало великі надії. Ставилося завдання перед управою працювати хоча б на такому рівні, як їх попередники у довоєнний час. Філії належало подбати про ліквідацію неписьменності, особливо серед української молоді, створення на базі кожної читальні «мандрівних» бібліотек, залучення нових членів до товариства. Порушувалося також питання про ширшу пропаганду просвітянських видань та їх передплату. Гість зі Львова П.Петрик. зокрема, підкреслив, що просвітяни мають стати передплатниками часопису «Народна просвіта», купувати більше виданих Головним Виділом книг, періодичних видань «з усіх царин знань».
   У зв'язку з виїздом О.Муринця секретарем обрано Василя Бабія.
   Завершилися збори обранням нового складу управи, в якій головою став Лонгин Озаркевич, адвокат, а його заступниками — Епіфаній Роздольський, парох з Городка, та Любомир Охримович, суддя з Янова. Вести діловодство доручено Степану Пилату, студенту Львівського університету.
   Невдовзі управа надіслала листа Головному Виділу, в якому інформувала про свої першочергові заходи: «Читальні почали працювати з порожнього місця. Бібліотека у час війни згинула. Позаяк Городок і передмістя дуже закацапщені і на кожнім кроці є читальні Качковського, отже, щоби їх впливові протидіяти, новий виділ постановив розглянути діяльність читальні під кожним оглядом так, щоб вона притягала до себе се городоцьке громадянство. Початок уже зроблений: заложено хор, драматичний гурток, який підготував виставу. Є печатка, знайдено приміщення, закуплено коло 30 книжок Просвіти» і передплачено ряд часописів.
   До кінця цього року управа філії ще провела три засідання, поширила серед членства одну анкету.
   У 1924 році управа спрямувала свою діяльність на відновлення читалень на Городоччині, Просвітян належно підтримали керівники Головного Виділу Матірного Товариства. Правда, нейтральна управа мала тимчасові труднощі, бо до 1924 року запас книжок на складах «Просвіти» майже вичерпався. Хоч і вдалося випустити деякі видання загальним обсягом 500 тисяч сторінок, однак їх явно бракувало, щоб задовольнити зростаючий попит. Адже у той час в краї відновили свою роботу майже 70 філій. Наближалася до семисот кількість відновлених читалень та бібліотек. їх рівень не досяг того, що був до 1914 року, та й від попередніх бібліотек практично нічого не залишилося, тому читальні доводилося комплектувати заново.
   Щоб якось вирішити «книжкову» проблему й насамперед вдовольнити бодай частково потреби сільських бібліотек, Головний Виділ у 1924 році уклав договір з видавництвом. Я.Оренштейна «Українська накладня» в Ляйпцігу, за яким товариство «Просвіта» стало єдиним його представником на терені тодішньої Польщі. Набувши права поширення книжок за 45-відсоткову торгову знижку. Головний Виділ дістав можливість цікавими і дешевими виданнями поповнювати «мандрівні» бібліотеки філій «Просвіти». При централі починають діяти курси бібліотекарів, на яких збагачували знання представники читалень Городоччини.
   Поступово управа філії налагоджувала організаційну роботу. Час від часу відбувалися збори членів товариства, на яких обговорювалися поточні справи, намічалися плани на перспективу. У травні 1924 року члени товариства критикували виділ філії за пасивність у роботі, закид робили провідникам за невиконання обіцянок, байдуже ставлення до своїх громадських обов'язків. Певно саме це стало підставою для переобрання управи, до якої ввели не лише досвідчених і шанованих просвітян, а й представників молодшої генерації. Отже, головою і заступником обрані священики Теодозій Цар та Ігнатій Цегельський. Інші обов'язки розподілили Василь Бабій, Петро Кисіль. Пилип Борщівський, о.Стефан Ковалів, Михайло Матковський, Михайло Садковий. А в контрольній комісії доручили вести справи Іванові Фединському, Дмитрові Машиляку. Делегатами на головні збори у Львові було обрано Е.Роздольського та С.Гаврищука.
   1925 рік можна з повною підставою вважати етапним у діяльності філії. Це. зокрема, підтверджується рівнем загальних зборів, то відбулися 5 березня. У докладному протоколі є звіти всіх комісій і членів виділу. Документ засвідчує досить плідну роботу виділу за минуле півріччя. Так, у селах відкрито 9 нових читалень, організовано курси різного профілю, відновлено роботу 17 читалень. На зборах активно обговорювалися зміни до статуту товариства, внесення яких було обумовлене об'єктивними причинами, насамперед суспільно-політичними умовами, в яких доводилося працювати товариству. Враховуючи як об'єктивну реальність підневільне існування українського народу, просвітянське товариство вишукувало усі легальні можливості збереження національної ідентичності українства, виховання широких верств галичан на історичних традиціях, прищеплення їм любові до рідного слова. Саме ці моменти враховувалися у статуті, який ставав більш прийнятним для симпатиків «Просвіти».
   Очевидно, примітною подією тих зборів і став виступ із рефератом на просвітянську тему Степана Біляка, який, переїхавши до Городка, відразу ж занурився у громадську роботу. Поява в Городку такої авторитетної досвідченої особистості безперечно відіграла велику позитивну роль. Адвокат Степан Біляк був відомим громадсько-політичним діячем: у 1918 — 1919 роках він виконував обов'язки секретаря Української національної Ради, в 1919—1920 — секретаря диктатора ЗУНР. З 1928 року обирався послом до польського сейму від Українського Націонал-Демократичного Об'єднання. Степана Біляка в Галичині знали як висококваліфікованого правника, оборонця підсудних на ряді гучних політичних процесах, інспірованих проти українців.
   Добрі відомості подала на зборах і контрольна комісія, бо фінансовий стан філії значно поліпшився. До каси почали надодити кошти, виручені від проведення аматорським благочинних концертів, вистав, інших заходів. Зібрані гроші управа філії виділила на підтримку хору в Городку, на потреби «Рідної школи», на закупівлю деякого інвентаря тощо. Частку прибутку відраховано у фонд «Учітеся, брати мої».
   Новообрану управу філії очолив Степан Біляк, а до її складу обрали переважно тих, хто уже не раз обирався до виділу: Епіфанія Роздольського (заступником), Василя Скрипчука (секретарем), Василя Бабія (скарбником), а також Пилипа Борщівського, Михайла Садкового, Стефана Коваліва. Любомира Шарка. Михайла Маяковського. У контрольну комісію увійшли о. Теодозій Цар, Михайло Маруняк, Іван Котиляк. Делегатами на загальні збори централі обрані Е.Роздольський, І.Фединський, І.Цегельський, І.Палишак.
   У звіті, надісланому управою філії Головному Виділу, характеризувалася її робота за кілька місяців 1925 і до лютого 1926 року. Тут, зокрема, відзначалося, що просвітянські читальні повіту активізували роботу, залучаючи до неї широку сільську громаду. У читальнях з рефератами і доповідями виступали Степан Біляк, Епіфаній Роздольський, Василь Бабій, Василь Скрипчук. Управа була задоволена роботою 21 читальні з 23, які діяли в повіті. Відновлено читальню у Завидовичах, а у Любені Малім вдалося відкрити нову. За півріччі виділ зібрався шість разів на засідання. Довелося обстоювати матеріальні права просвітянського осередку села Мавковичі. До С.Біляка звернулися сільські активісти, повідомивши, що війт громади ще у 1920 році продав будинок читальні «Просвіти». Громадські гроші їм не повернуто, не мають вони тепер і оселі, де б могли працювати. Відстоювати інтереси просвітян у суді погодилися городоцькі адвокати.
   Наприкінці 1926 року до Городка переїжджає родина інженера Романа Паламарчука, активістів філії «Просвіти» Мостиськ, яка працювала у цьому місті з 1903 року. Походив Р. Паламарчук з Поділля, був учасником визвольних змагань 1918—1920 років, знався з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Як і багато вояків армії УНР, осів у Галичині. Одружився зі свідомою українкою-просвітянкою. Відразу захопився громадською роботою, бо відчував велику потребу проявити себе на національно-просвітницькій ниві.
   Коли Р.Паламарчука обрали секретарем філії, то, як зазначалося в одному звітному документі, він «фактично обійняв і провадив всі її справи... Як винагороду за свою працю п.Паламарчук дістав безплатне помешкання в домі філії вартістю 30 злотих місячно».
   На чергові загальні збори філії просвітяни зібралися у просторій залі товариства «Поміч» 8 грудня 1926 року. Головував Степан Біляк. На зборах був присутній член Головного Виділу Товариства «Просвіта» Михайло Лада. В оголошеному звіті відзначаюсь, що порівняно з попереднім періодом діяльність виділу і філії стала інтенсивнішою. У повіті відкрито 5 читалень. В осередки 16 разів виїжджали керівники управи. Вони провели ряд культурно-освітніх та організаційних заходів. Урочисто вшановано пам'ять Тараса Шевченка, проведено засідання з нагоди 10-х роковин від дня смерті Івана Франка. У жовтні в Городку просвітяни влаштували свято книги. Активісти філії детально обстежили стан справ у сільських читальнях. Висновки були невтішними: з 22 читалень лише 5-6 працювали належно. Виступаючі робили обгрунтовані закиди на адресу деяких сільських вчителів та особливо священиків, котрі ухилялися від громадської роботи. Аналізуючи стан справ, С.Біляк сказав, що «лише на папері існують читальні в Любені, Черлянах, Артищеві. На жаль, у більшості осередків причиною незадовільної діяльності є відсутність власної домівки», відрадно, що «між читальнями пущено в рух 2 мандрівні бібліотеки, котрі обійшли кілька читалень. Люди читають радо і з великим задоволенням».
   У заключному слові голова управи підкреслив: «Виділ мав ясний образ — з чим і як має приступати до дальшої праці. Передусім треба вибороти в народі віру у свої власні сили, не зражуватись хвилевими невдачами, а найважніше зрозуміти конечну потребу і вагу культурно-освітньої праці... Треба вчитись учити своїх дітей, посилати частину молоді до міста на вільні фахи, учитись історії свого народу, пізнавати багатство нашої землі, а то високо піднесе наш добробут і національну свідомість».
   Від імені присутніх на зборах просвітян Степан Біляк висловив глибоку подяку багаторічному голові та активісту городоцької філії «Просвіти», активному громадському діячеві Лонгину Озаркевичу.
   На новий термін обрано виділ філії, який знову очолив Степан Біляк. Його заступником залишився Епіфаній Роздольський, секретарські обов'язки продовжував виконувати Василь Бабій. Касиром став Василь Вознюк. До складу управи ввійшли о.Гавриїл Ляхович з Повітна, Микола Германович, студент університету, Іван Тертека, господар з Городка, а також Пилип Боршівський з Браткович, Михайло Юрчишин із Давидович та Грицько Мурміль. До ревізійної комісії обрали Михайла Кушневича, Михайла Дозорського, Івана Підгайського. Відстоювати інтереси городоцьких просвітян на конференції у Львові доручили делегатам о. Е.Роздольському, С.Біляку, Р.Паламарчуку, який і далі провадив канцелярію.
   Позитивно вплинуло на роботу читалень рішення Головного Виділу «Просвіти», прийняте у 1926 році, про безкоштовне користування бібліотечними книжками читалень малозабезпеченим членам товариства і молоді до 16 років. Результати не забарилися: різко збільшилася кількість читачів. До читалень потягнулося підростаюче покоління, особливо у великих селах і малих містечках.
   Значно активізувалася робота аматорських колективів, особливо в Городку. Їм потрібно було формувати свій репертуар, тому й шукали відповідний літературний матеріал. Управа філії звернулася до Головного Виділу у Львові «о прислання цензурованих театральних штук, дозволених на території Польщі: «Сава Чалий» Тобілевича, а якщо ні, то чи могли би вистаратись о такий дозвіл». Перераховуються й інші п'єси: «Воскресіннє» Чубатого, «Гріх» Винниченка, «Вифлиємська зоря» Вільшенка (псевдонім А.Лотоцького). Бажання здійснити постановки цих творів свідчить не лише про національну спрямованість театрального гуртка, а й неабиякий фаховий рівень акторів-аматорів.
   Дещо скупішими є дані про діяльність філії протягом 1927-1928 років. Одначе писати про застій у роботі не можна, адже ж саме у цей період виникають і розгортають роботу товариства «Сільський господар» (напрямок діяльності якого вже визначено у самій назві). «Відродження», то активно виступає за здоровий спосіб життя — захист нації від згубності алкоголю та нікотинової залежності.
   Протягом 1928 року відбулося кілька засідань управи, про що маємо відомості в основному із звітів та листування з Головним Виділом. Філія запланувала провести взимку з'їзд голів та секретарів усіх читалень Городоцького повіту, щоб обговорити та узгіднити організаційні заходи. Розглядався також стан підготовки до свята книжки та дня «Просвіти» в кожному осередку. На одному із засідань йшлося про намір придбати кіноапаратуру, залучити кіномеханіка. У протоколах є відомості про власний «мурований партеровий будинок», в якому «одну велику салю займає читальня, у малій відбуваються різні курси, організовані «Союзом українок», в одній кімнаті діє канцелярія філії. Кімнату з кухнею віддано безоплатно секретареві філії, за це він веде усі справи і канцелярію, є люстратором». Наміри побудувати власну оселю не здійснились. З усього видно, що будинок куплений і його вартість становила 5 тисяч американських доларів.
   28 березня 1928 року відбулося велике повітове свято «Просвіти», в якому взяли участь усі сільські осередки. Свято проводилось за заздалегідь розробленим сценарієм. У концерті виступили хори, декламатори, аматори показали уривки вистав.
   З дуже принципових позицій підійшла управа до формування керівного складу. Завчасно до виборів створено комісію з п'яти авторитетних осіб, яка розглядала ймовірні кандидатури і пропонувала їх зборам. Порадившись і обговоривши персоналії, комісія запропонувала до складу управи філії Іллю Гебуса, Зенона Сенюту, о. Осипа Проця, о. Івана Фединського, Марію Білякову, Миколу Гринька, о. Ігнатія Цегельського, Романа Паламарчука, Михайла Матковського, о. Гавриїла Ляховича та Олексу Мерцала. Вибирати було з кого. Усі кандидували на голову філії. Та думка просвітян була одностайною: залишити Степана Біляка. «...Вся праця спочивала на голові двох осіб п. Др. Біляка, а в головній мірі п. інж.Паламарчука, котрий був душею цілої праці», — сказав на зборах Ігнатій Цегельський.
   Під егідою «Просвіти» пожвавилася консолідація серед українського жіноцтва, яке стало об'єднуватися в різні організації. Так уже складалося в нашій історії, що з давніх-давен українська жінка — горда, незалежна, самостійна, справжня патріотка і ніжна, турботлива мати, берегиня домашнього вогнища, учителька і вихователька була головним і першим порадником чоловіка у найважливіших ситуаціях. Багатьма уславленими жінками пишається український народ...
   Піонеркою жіночого руху в Галичині стала Наталія Озаркевич-Кобринська, яка відчайдушно взялася в нелегких умовах національного гніту виборювати рівні права з чоловіками, спершу хоча б права на освіту високу і фахову. Мрії письменниці об'єднати жінок у товариство вдалося зреалізувати. У 1884 році за її ініціативою в Станіславі скликано перше жіноче віче, де розроблено статут і засновано «Товариство руських женщин», яке проіснувало недовго, але поклало початок згуртуванню галичанок. Виникають жіночі об'єднання — «Клюб русинок» (1893), «Українська захоронка» (1901). У 1909 році «Клюб русинок» та «Кружок українських дівчат» об'єдналися в Жіночу Громаду, на базі якої виник «Союз українок», що став найбільшою і найавторитетнішою жіночою організацією в Галичині.
   Продовжуючи добрі традиції попередників, «Союз українок» спрямовує свої зусилля на видання розмаїтих часописів Для різних верств українського жіноцтва — «Наша мета» (Львів, 1919—1920), «Жіноча доля» (Коломия, 1925). Спеціально для селянок видавалися часописи «Жіноча воля» та «Нова хата». У 30-ті роки дуже популярним став місячник для дівчат «Світ, молоді».
   Душею і багаторічним головою «Союзу українок» була Мілена Рудницька, яка обиралась сенаторкою до польською сейму. Від 1917 року щорічно скликаються з'їзди союзянок, створюються філіали організації. Перші паростки жіночого руху починають проростати в Городку з 1927 року. Вони швидко «мужніють» і уже 2 січня 1928 року відбулися установчі збори філії «Союзу українок». Головою одностайно обирається Марія Білякова. Щоб залучити якнайбільше жінок до «Союзу українок», філія відразу приступила до організації гуртків, курсів тощо. Першими стали тримісячні курси килимарства, які відвідували 12 дівчат. Протягом 1929 року працювали курси для неграмотних. Їх вела Генрика Романовська. Ці курси успішно закінчило вісім слухачок. У звіті, поданому секретарем виділу Омелією Цяпковою, відзначалося, що у проведенні заходів брали участь 45 членів осередку.
   У 1930 році запроваджуються курси громадянського виховання молоді, якими керувала Оксана Бірецька, високоосвічена жінка, чудовий педагог.
  Велику допомогу го одоцьким союзянкам надавала головна управа товариства, по тійно надсилала інструктивно-методичні матеріали, книжки. Анотований календар визначних дат української історії став порадником у підготовці рефератів, які союзянки виголошували на святкових зібрання жіноцтва. Ось як був сформований такий календарик на 1928 рік:
«листопад 1.1918 — здобуття Львова українцями
грудень 21.1775 — скасування Гетьманщини Катериною ІІ
січень 18.1654 — Переяславська угода між Україною та Московією
22.1919 — проголошення у Києві Соборності України 30.1918 — бій під Крутами
лютий 9. 1918 — Берестейський мир України з Австрією та Німеччиною
12.1924 — смерть Ольги Бассараб у Львові
квітень 29.1648 — Богдан Хмельницький став Гетьманом травень 15.1848 — скасування панщини в Галичині
30.1876 — царський указ забороняє українську мову і літературу в Україні».
   Далі пропонувалося відзначити дати коронування Данила Галицького в Дорогичині, смерті Адама Коцка. Як важлива тема для реферата — підготовка до світової війни Українських Січових Стрільців. На зібрання, де обговорювався такий реферат запрошувалися колишні усусуси з Городка й повіту. Михайло Цяпка розповідав про подвиги стрийка - четара УГА Івана Цяпку-Скоропада. Спогадами про визвольні змагання 1918-1920 років, звичайно ж, ділився їх учасник інженер Роман Паламарчук.
   З кожним роком усе більшого розмаху набирає гурткова робота філії «Союзу українок». З ініціативи активістки Олени Ковальчук організовано у 1933 році гурток народної вишивки. У його роботі брало участь 14 жінок, здібних майстринь і початківців. І за короткий термін вони добилися певних успіхів. Того року вони відіслати кращі роботи на виставку у Львові, приурочену до відкриття Жіночого конгресу. Згодом роботи городоцьких вишивальниць повернулися до Городка, та не всі. Як зазначалося у звітному документі, «три тилові вишивки власності Паламарчукової забрали до музею» .
   У звіті, підписаному головою філії Петрою Паламарчук та секретарем Ольгою Роздольською, інформувалася центральна управа, що у 1933 році відкрито осередки «Союзу українок» в Керниці, Мавковичах, Повітні, Мшані, Цуневі, Добрянах, Каменоброді, Галичанові, Мальчицях, Завидовичах, Угерцях. Особливо жваво і різнобічно працювала філія у 1935 році. Вона примножувала здобутки попередніх років. Завдяки зусиллям активістів створено осередки в Артищеві і Бартатові, а згодом у Речичанах, Зашковичах, Уграх, Любені Великому. Філія організувала гурток домашніх господинь, залучала до роботи гуртка вишивальниць все нових аматорок. Влаштовувала тижневі курси, які охоплювали 20-30 слухачок.
   Філія «Союзу українок» підтримувала тісний контакт з матірним осередком. «Обіжники» — своєрідні програми дій, які надсилалися філії, дуже допомагали виділові, окремим членкиням. Щороку на Різдвяні свята союзянки разом з активістами «Просвіти» готували вертеп. Кілька гуртів колядників вітали українські родини з величними святами, — Різдвом Христовим, Новим Роком та Водохрещем, колядували й щедрували, збираючи пожертви на громадські справи. Союзянки навідувалися до заможних господарів з підписним листом, де зазначалася адреса добродіїв та розмір їх пожертв. Переважну частину зібраних грошей віддавали на потреби «Рідної школи», а решту використовували на підтримку політв'язнів, на місцеву захоронку, де виховувалося близько 20 сиріт, і обслуги — чотирьох сестер-служебниць. На окремому листі фіксувалися доброчинні пожертви на будівництво Народного дому в Городку.
   У пам'яті літньої мешканки Городка п. Софії Горбаль чітко закарбувалися хвилюючі тогочасні події, про які вона згадує, відтворюючи те, що відбувалося понад шістдесят літ тому. «Збирали ми, — розповідає С.Горбаль — від свята «просфори», «Великодніх сніданків», барвистих карнавалів і вечорниць. Вигадкам союзянок не було меж. Які костюми виготовляли, а як столи накривали...
   Найбільш вишукані страви готувала незмінна учасниця союзянського і церковного хорів Ганна Кецко. Проведення гаївок майже завжди доручали Катрі Хитрій та Ганні Везденко. Вони їздили по селах і записували від старших людей оригінальні варіанти пісень, забуті або незнані моменти цього барвистого молодіжного обряду. Потім ці пісні вчили хором під управою п.Оксани Бірецької або п.Артемія Цегельського. «Союз українок» в Городку мав дуже гарний голосистий хор, вокальний квартет з чудових співачок Софії Стець, Наталії Світенко, Омелії Цяпки та Ольги Хитрої.
   Концерти і вистави відбувались переважно восени. Іноді режисером їх був інженер Р. Паламарчук. Запам'яталась постановка «Лісової пісні». Головою осередку в той час була Марія Демчук. Вона зрізала у селі вербу і возом привезла до Народного дому для декорації до вистави.
   Її доньки Леся та Ірина допомагали робити костюми з шувару городоцького ставу. І досі як бачу виготовлену Катрею Хитрою та Ганею Везденко чудову ляльку. То був справжній мистецький витвір. Сорочка вишита городоцьким стібком кривулькою і вся одежа на «молодій» відповідала вбранню нареченої з давніх часів». Із розповідей С.Горбаль довідуємося, що союзянки працювали в тісному контакті з просвітянами, членами інших українських патріотичних осередків. Зрештою, більшість членкинь «Союзу українок» належала до товариства «Просвіта», підтримувала його, брала участь у його заходах. Така співпраця особливо проявилася у 1937—1939 роках, коли авторитет «Союзу українок» досяг апогею. Городоцькі союзянки вже набули певного досвіду, дотримувалися визначених традицій. До осередку горнулися верстви українського жіноцтва, віддані національно-просвітницькій ідеї.
   Спільно вершилися добрі справи з відродження культури, плекалися такі чесноти, як доброчинність і любов до праці. Тут слід назвати хоча б тих, хто очолював виділ «Союзу українок» (1937 р.), організовував і проводив роботу. Це — голова осередку Марія Кассараба, її заступниця Олена Левкович, секретар Петра Паламарчук, бібліотекар Дарія Шараневич, скарбник Ірина Козаневич. До управи входили також Оксана Бірецька, Марія Левкович, Каролина Лаптута, Софія Горбаль, Софія Плешкевич, Катерина Хитра, Олена Ковальчук, Марія Демчук, Софія Стець. Саме вони були натхненниками багатьох патріотичних справ.
   Під крилом «Просвіти» та її допомозі діяла не одна масова організація. Чимало громадських об'єднань осередків своїми коренями виростали з «Просвіти», яка дедалі більше вже з кінця 20-х років поширювала свій вплив на українське населення Городка й повіту.
Наближався 60-річний ювілей «Просвіти». Фактичне святкування було перенесено на лютий, і воно співпало з проведенням загальних зборів, що відбулися 2 лютого 1929 року. Просвітяни зібралися на богослужіння в церкві Благовіщення. Потім на піднесенні пройшла урочиста академія. З промовою виступив Степан Біляк. Співали хори, декламатори читали твори українських класиків, проводилися конкурси серед колективів читалень. А згодом приступили до «буденної» праці. Роман Паламарчук зробив докладний звіт про роботу за минулий період, зупинився конкретно на роботі кожної з 29 читалень, які неодноразово відвідував з іншими членами виділу. Відзначено позитивні і негативні моменти у роботі, зауважено, що поліпшився збір коштів на потреби :товариства, оскільки люстраторам «вдалося дібрати в поодиноких селах енергійних збирачів, поминаючи участь у тім читальні, як керуючого чинника».
   Значним досягненням філії стало заснування зразкового хору, проведення конкурсу диригентів. У святочній академії і зборах брав участь від матірної управи Іван Брик, який саме 1929 року представляв українську «Просвіту» на з'їзді «Всесвітнього Союзу освіти для дорослих» у Кембріджі (Британія). Івана Брика добре знали і шанували в Городку. Його оцінкою дорожили, належно сприймали усі зауваження на адресу філії.
   Протягом 1928 року здійснено 43 поїздки в осередки повіту за участю Степана Біляка, Степана Андрушишина, Романа Паламарчука, Марії Білякової, засновано молодіжну секцію з 15 осіб.
   У 1929 році філією керував виділ, очолюваний Михайлом Матковським. Його заступав Микола Везденко, секретарював о.Осип Проць. Обов'язки скарбника виконував Михайло Галябарда, бібліотекаря — Михайло Папко. Господарчими справами займався Антін Левкович. До складу виділу входили також Василь Кішко, Андрій Муринець, Іван Витошко, Іван Ходак.
   1928—1932 роки були періодом занепаду і морального, матеріального, викликаного економічною кризою, яка охопила всю Європу. Стан справ у «Просвіті» якщо не погіршувався, то не мав умов для поліпшення. Становище у філії було невтішним, хоч відзначалися окремі спалахи у культурно-просвітницькій діяльності, що знову ледь жевріла в том чи іншому осередку. Членам виділу роботи не бракувало. Уже 17 червня 1930 року надходить подання городоцького староства про розв'язання читальні у Добрянах. Виділ філії звертається до товариства у Львові з пропозицією «перебрати» майно осередку на себе.
   Збори то призначаються, то відміняються. Не сприяють прибуттю на засідання представників читалень повіту навіть оголошення в газеті «Діло». Після великих зусиль вдається зібратись 25 делегатам і 8 гостям. Та збори не були результативними. Лише наступні, які відбулись невдовзі, 26 червня 1930 року, відповідати статутним вимогам. У протоколі подано докладний звіт. Присутні відзначають, що «канцелярія котру далі веде інж.Роман Паламарчук, була чинна через цілий час. Звертались до канцелярії майже усі читальні в різних справах». Тут же далі зазначалося: «Не менш прикро відбилися на відносинах останні політичні події. Кількаразова ревізія в помешканні секретаря філії п.Паламарчука, а також і кімнаті самої філії, при котрих маса паперів і речей зістала понищена і порозкидувана, арешт голови філії др.Біляка скарбника др.Андрущишина, майже півторамісячна поліцейська нагінка на секретаря інж.Паламарчука, котрий переховувався де міг, аби не дістатися в руки поліції...» .
   Політичні гоніння на читальні, переслідування члени виділів, загальний моральний підрив в цілій просвітянській праці не залякали активістів. Незважаючи на такі обставині 26 червня усе ж було обрано управу у такому складі: Степан Біляк (голова), Епіфаній Роздольський (його заступник), Роман Паламарчук (секретар), Степан Андрущишин (скарбник). Степан Лаптута (касир), а також члени Кость Бірецький, Микола Марчук. До контрольної комісії обрані Іван Филипів з Мавкович, Олена Мерцало з Бартатова, їх заступниками Осип Проць, Антін Левкович, Осип Канцяр. На звітні збори Головного Виділу до Львова делегували Степана Біляка та Романа Паламарчука.
   У списках членів «Просвіти» прізвища поважних громадян Городка, кращих представників української інтелігенції, свідомих селян і дрібних ремісників, студентів. Вже не раз до складу виділу філії обирався отець декан Епіфаній Роздольський. Його дружина Савина та донька вчителька Ольга, суддя Осип Мариняк, подружжя Ольга та Ігнатій Цегельські, Марія та Степан Біляки, столяр Іван Попко і судовий урядовець Михайло Матковський, директор банку Степан Лаптута з дружиною, піаністка Оксана Бірецька, адвокати Степан Андрушишин та Клим Карачевський, дружина інженера Петра Паламарчук, о. Юрій Малий, ремісник Антін Левкович, урядники Володимир Карабанович і Тома Томків, Петро Кушнір, Микола Марчук, лікарі Мирон Лисяк і Лев Козаневич, адвокат Теодор Кокорудз, учителі Володимир Ковальчук, Петро Вересюк, Михайло Цяпка з дружиною Омелією, Везденки, Світенки, Левковичі, Колодії, Мельники — усі вони, а також ще десяток неназваних у цьому ряді кращих представників українства складали основний актив городоцької «Просвіти». їх суспільно-громадська активність — подиву гідна. Багато сил і коштів вкладали вони в те, щоб осередки товариства ефективно працювали на українську справу.
   На зламі десятиліть у Львові починає діяти Товариство охорони військових могил (ТОВМ). Його членами стали шановані в Галичині люди — редактор газети «Діло» Іван Німчук, представник «Нової зорі» Степан Годований, голова Головної Ради товариства Павло Кривуцький. член Станіславської філії Меланія Грушкевичева. Від городоцької філії до правління обрано Романа Паламарчука.
   При постійній забороні на впорядкування могил, встановлення знаків пам'яті ТОВМ робило чимало. Уже в 1935 році воно налічувало 33 філії у Галичині. Члени товариства зареєстрували понад 2800 могил. Усі видатки покривалися виключно за рахунок пожертв громадян та членських вкладок. Стурбованістю були проникнуті виступи товариства, які проходили у Львові 14 червня 1935 року. Йшлося про подальшу реєстрацію і упорядкування могил українських героїв, зокрема на львівських цвинтарях — Янівському та Личаківському, українських цвинтарях на Маківці, Лисові, Семиківцях, Вівсю, у межах дії філій. На одному із засідань ТОВМ було прийнято проект пам'ятної таблиці полеглим на горі Маківці, який запропонував український скульптор Сергій Литвиненко (автор пам'ятника на могилі Івана Франка у Львові). Про все це доповідав на засіданні філії «Просвіти» інженер Р.Паламарчук.
   На початку 30-х років у Городку поселяється родина Омелії та Михайла Цяпків, а в Галичанові парафію посів о. Володимир Демчук, який був капеляном УГА і пройшов весь бойовий шлях з армією від листопадового чину до чотирикутника смерті. Михайло Цяпка належав до того покоління, що після програної визвольної боротьби 1918—1920 років перебрала естафету батьків, щоб уже в інших обставинах захищати свій народ від ворога. Закінчивши Львівський університет, де студіював історію і географію, працював у Городоцькій гімназії аж до приходу більшовиків.
   Відразу ж по приїзді в Городок М.Цяпка, В.Демчук та члени їхніх родин включилися в роботу товариства «Просвіта».
   Протягом 1931 року засідання виділу і загальні збори відсувалися від випадку до випадку. Це був час, коли Степан Бандера став заступником Провідника, відтак Провідником ОУН на західноукраїнських землях, і з цим пов'язаний радикальний поступ місцевих осередків ОУН. Окрім посиленого вишколу кадрів, рішучих виступів проти денаціоналізації українського шкільництва, ОУН розгорнула й інші акції проти окупаційного засилля. Щоб привернути увагу світової громадськості до спланованого і здійсненого більшовиками голодомору в Радянській Україні, бойовики організації вчинили превентивний теракт проти працівника радянського консульства у Львові Майлова. Наступним став напад на польського посла Тадеуша Голувка в Трускавці.
   Це, звичайно, не могло не викликати відповідної реакції урядових властей. Вони вдалися до широкомасштабних репресій, які чинилися проти усього українського, що не оминуло й просвітянських осередків. Правда, знищити «Просвіту» поляки не наважилися, але завдати їй відчутного удару різними потаємними методами усе ж зуміли.
   На початку 1931 року навколо читальні в Городку гуртувалося понад 100 членів. Активісти провели ряд заходів, зокрема великі фестини. Аматори показали виставу «Вифлиємська ніч», яка мала дуже схвальні оцінки у солідних часописах. Городоцький хор давав цікаві концерти в місті, Мшані й Мавковичах, інших селах, заходи поповнили касу товариства. Вдалося зібрати понад 330 злотих (а це вже була чимала сума). Виділ зміг покрити борги, збільшити передплату на часописи для читальні.
   Організовував усю роботу виділ, який складався із справжніх ентузіастів просвітянської справи. До управи входили голова о.Юрій Малий, його заступник Микола Везденко, бібліотекар Михайло Попко, секретар Євстахій Мельник, касир Антін Левкович, господарі_ Дмитро Телюк, Іван Кальмук, а також Євстахій Левкович, Іван Ходак, Роман Мельник. Коли їх на чергових зборах обирали, то на пропозицію головуючого від імені всієї громади було висловлено щиру подяку Михайлові Матковському за багаторічну працю. А потім усі присутні піднеслися й дружно заспівали «Многая літа», чим дуже зворушили М.Матковського.
   На цих же зборах на порядку денному стояло питання про підготовку до ювілейного свята «Рідна школа» на 20 жовтня 1931 року, визначалася перспектива наступного року.
   А через кілька місяців чергові збори, які відбулися 1 березня 1932 року, обрали новий виділ. Ось як запротокольовано його склад: «...голова о.Іван Фединський, парох у Любені Великому, містголова Роман Паламарчук, інженер в Городку, секретар Роман Стець, студент права, скарбник Осип Яворський, властитель реальності у Дроздовичах, члени Володимир Ковальчук, управитель школи в Речичанах, Степан Біляк, адвокат в Городку, Степан Островський, слюсар в Мшані, заступники Антін Пиріг з Каменоброда, Іван Пісько, господар з Керниці, Антін Левкович, швець в Городку. Контрольна комісія: о.Юрій Малий, сотрудник в Городку, Михайло Матковський, емерит, судурядник, Степан Лаптута, емери» .
   Делегатами на збори Матірного товариства обрано Р.Паламарчука, Р.Стеця. У тому ж протоколі констатувалося, що попередній виділ провів надто малу кількість засідань (лише 2), що належно велася робота в осередках по селах, їх на обліку - аж 80 активістів. 1932 року в окрузі діяло тільки 20 читалень, в яких за звітний період прослухали 7 рефератів, влаштували 19 концертів.
   І цього разу філія мала певний прибуток, у першу чергу від 29 показаних вистав. Значна частина коштів використана на придбання книжок. За дорученням виділу проведена інвентаризація в читальнях показала, що їх бібліотеки уже налічували понад 1400 книжок.
   І ще один показник вселяв велику надію на добру перспективу: просвітянські осередки об'єднували 1300 активних членів, які підтримували товариство не лише своєю участю в усіх заходах, а й матеріально сплачуваними внесками й пожертвами.
   Просвітянський смолоскип осявав своїм вогнем пробуджену Городоччину. Повіт на початку 30-х років став однією із потужних баз консолідації національно-визвольних сил під прапором ОУН. Свідченням тому були події, які відбувалися у Городку та окрузі наприкінці листопада 1932 року. Щоб роздобути вкрай необхідні кошти для потреб підпільної організації та привернути увагу широких кіл громадськості з-поза меж держави до знедоленого становища українців, група бойовиків ОУН, до якої входили Юрій Березинський, Володимир Старик, Василь Білас, Дмитро Данилишин та інші, вчинила напад на пошту в Городку. Однак ця акція, недостатньо підготовлена, завершилася трагічно. 3 17 до 22 грудня 1932 року відбувався польовий суд над учасниками нападу на пошту в Городку. На лаві підсудних сиділи 25-річний шевський челядник з Трускавця Дмитро Данилишин, 21-річний Василь Білас, 25-річний студент права з Дрогобича Зенон Коссак і 35-річний купець Мар'ян Журахівський зі Станіслава. Їх захисниками виступали найвідоміші українські адвокати.
   Підсудні трималися винятково мужньо. В останньому слові Дмитро Данилишин сказав: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготовлений. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!».
   Василь Білас у наданому останньому слові заявив: «Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер».
   Підсудні сприйняли жорстокий вирок спокійно. А 24 грудня вдосвіта Василя Біласа та Дмитра Данилишина було страчено в сумнозвісній львівській тюрмі Бригідки. Перед смертю вони гордо промовили: «Ми є членами української організації. Вмираємо за Україну!».
   Протягом трьох днів не змовкали дзвони городоцьких церков. Їх відлуння передавалось усій Галичині. Останні слова патріотів глибоко запали в душі українських громадян від малого до великого... Імена Біласа і Данилишина стали своєрідним прапором визвольної боротьби, їх героїчний чин надихав галичан на нові звитяги.
   Польська поліція не в силі була зупинити маніфестацію жалоби й пошани. Сотні таємних агентів у цивільному «не спускали ока» і пильно стежили за людьми, за перебігом подій. Коли у селі Вериня, де було затримано Біласа і Данилишина, люди насипали символічну могилу в пам’ять про патріотів, поляки сплюндрували її.
   Ситуація вкрай напружилася. Почастішали гоніння на читальні, осередки «Просвіти» не лише у Городоцькому повіті. Загальні збори виділу 26 лютого 1933 року проходили майже таємно. Виступи членів скупі і стримані. Йшлося про пожвавлення роботи студентської секції, яка провела збори у 16 читальнях, про проведення просвітньо-економічної анкети, про бібліотеку, яка в Городку налічувала понад 320 томів. Крім того, виручені гроші за проведені численні імпрези пішли на підтримку аматорських колективів, курсів для режисерів драматичних гуртків і диригентів. Складаючи свої повноваження, виділ запропонував кандидатури для обрання складу нової управи. Очолив її о.Володимир Демчук, його заступав Роман Паламарчук, секретарем став Роман Стець, скарбником — Степан Біляк. До контрольної комісії обрали Епіфанія Роздольського, Андрія Притуляка, Михайла Цяпку, Петра Кисіля, Михайла Шуляка.
   До березня справа не поліпшується. Знову змінено склад виділу. Головою залишився о.Володимир Демчук, а от інші посади посіли і знайомі вже читачеві особистості, тобто відбулося переміщення. Так, заступником голови став Степам Біляк, секретарем — Роман Стець, скарбником — Клим Карачевський. Членами управи обрані Іван Фединський, Степан Островський, Омелян Цар, Антін Левкович, Іван Піпко, Дмитро Кисіль. А в контрольну комісію увійшли Епіфаній Роздольський, Михайло Шуляк, Андрій Притуляк.
   На загальних зборах у серпні 1933 року був присутній представник Головного Виділу Петро Петрик, який зауважив, що від його попереднього приїзду до Городка (24 квітня 1932 року) у філії «нічого не зроблено, майже кроку вперед». Отже, спостерігався незрозумілий застій, хоч на це впливала загальноекономічна й політична ситуація в краї.
   На засіданні управи спробували проаналізувати недоліки і знайти шляхи поліпшення ситуації. Тут же обговорено кандидатуру Ілярія Калиновича з Кам'янки-Струмилової, запрошеного на посаду штатного урядовця філії. Ймовірно, на нього покладалися певні сподівання щодо пожвавлення роботи. 3 ним укладено трудову угоду, але з тримісячним іспитовим терміном (з 1 листопада до 31 січня 1934 року). Вирішено 9 грудня провести просвітянську анкету, присвячену життю й діяльності одного із засновників «Просвіти» Омеляна Огоновського.
   Отак мляво працювала управа філії до грудня 1933 року. Майже рік не «вщухали» політичні пристрасті і репресії, викликані згаданими подіями кінця 1932 року. Отже, коли нарешті польська влада послабила нарешті репресивний тиск на українські організації, хоч це було тимчасовим явищем, члени виділу філії «Просвіти» з деяким полегшенням могли взятися за справу. Насамперед вирішено обрати новий склад управи, формуванням якої займалася «комісія-матка», тобто заздалегідь створена з авторитетних членів товариства підготовчий орган. Кожна кандидатура на відповідну посаду ретельно обговорювалася, бо в запропонованому на зборах списку було чимало нововведень. Присутні 43 делегати з правом вирішального голосу і 25 членів-дорадників обрали управу в такому складі (подаємо відповідно до запису в протоколі): «Голова — Роман Паламарчук, інженер з Городка, містголова Володимир Сухий, адвокат з Городка, секретар Михайло Цяпка, викладач гімназії, касир Клим Карачевський, адвокат з Городка, члени: Володимир Ковальчук з Речичан, о.Антін Пиріг з Каменоброда, Микола Везденко, господар з Городка; заступники: Антін Левкович, ремісник з Городка, Микола Германович, студент з Речичан, Омелян Цар, студент з Мавкович; контрольна комісія: о.Епіфаній Роздольський, о.Володимир Демчук з Галичанова, Андрій Притуляк, кооператор. Делегати на збір Центрального Виділу: Клим Карачевський, Михайло Цяпка, Роман Паламарчук».
   Р.Паламарчук, подякувавши за довіру, запевнив, що його першим кроком буде «упорядкування членства і урухомлення товариського життя». I свого слова голова управи дотримував. За час роботи нового виділу почастішали виступи з рефератами провідних активістів філії у читальнях та сільських осередках «Просвіти». На зібрані пожертви та виручені під час благодійних акцій кошти закуплено книжки для поповнення бібліотеки, поновлено театральний гардероб драматичного гуртка. Городоцька читальня налагодила зв'язки з видавничою спілкою «Червона калина», закуповувала всі її видання. Фонд бібліотеки зріс до 410 одиниць.
   За кілька місяців управою проведено 18 засідань, на яких вирішувалися поточні справи. На одному із засідань відзначено активіста Євстахія Мельника, який зумів за короткий термін упорядкувати діловодство філії. А ще він виявився здібним керівником просвітянського хору, який постійно бере участь у всіх заходах товариства, співав під час богослужіння у церкві. Уперше в звітних документах згадано про облаштовану домівку філії з канцелярією. Вона далі розташовується у придбаному будинку по вулиці Шкільній, ч.26.
   Звітував виділ за півріччя, маючи досить вагомі результати. Особливо слід виділити серйозне поліпшення фінансових справ, про які говорив Антін Левкович. На рахунок філії надійшло близько 700 злотих, а це була солідна сума. Такі кошти значно розширили фінансові можливості. Контрольна комісія констатувала, що частину грошей використано на придбання книжок і оформлення передплати на часописи, проведено ремонт читальні, утримувався урядник Ілярій Калиневич. За час іспитового терміну він дуже добре вів просвітянські документи.
   Життя І.Калиневича склалося так, що він змушений був покинути рідний край. Тепер він мешкає у США, вже давно емерит, з великим хвилюванням згадує ті далекі події 30-х років, коли йому пощастило працювати на просвітянській ниві у Городку. В надісланому листі п. Калиневич пише: «На позицію просвітянського урядовця у філії «Просвіта» в Городку я приїхав з Кам'янки-Струмилової. Мав деякий досвід просвітянської праці і учительської діяльності з дипломом польської державної семінарії. Був молодий, вихований патріотично в «Пласті» та радо хотів присвятитись праці для свого народу. У Городку до цього стелилась нагода.
   Мені доручено завідувати повітовою канцелярією філії, організовувати просвітянське життя повіту, відвідувати читальні по селах, сприяти хоровому мистецтву, театральним гурткам, читанням видань. Національна свідомість в повіті була позитивна. Тут діяло чимало ідейних, чесних людей, які безкорисно працювали для української справи. В околиці ще жевріла пам'ять про бої за Львів з поляками, а дух Біласа і Данилишина ще не погас.
   В Городку прийняли мене прихильно. Пригадуються постаті, з якими найбільше доводилось спілкуватись і співпрацювати: посол до польського сейму Степан Біляк, інженер Роман Паламарчук, адвокат Клим Карачевський, професор Михайло Цяпка, о.доктор Ігнатій Цегельський, о.Володимир Демчук та ряд інших. Усі вони були добрими українськими патріотами і своїми порадами і діями сприяли завданням філії«Просвіта».
   Чималою проблемою тодішнього Городка було неприхильне наставлення польських властей до українського просвітянського руху в повіті... Були ревізії в канцелярії «Просвіти», переслуховування в поліції на різні доноси, спричинені виїздами на села. Найбільшим «подвигом» польської поліції у той час був арешт активної української інтелігенції Городка. У кайданках вивезено до тюрми Бригідки у Львові інженера Романа Паламарчука, директора «Маслосоюзу» Саву Буцманюка, студентів Артемія Цегельського, Романа Яроша, Романа Стеця, Петра Маляра, Омеляна Царя, Миколу Германовича, урядовця Іларіона Калиневича. Там ми просиділи 4 тижні, бо за старанням наших послів до сойму і місцевих адвокатів нас без оскарги випустили на волю...».
   У 1934 році дуже плідно працювала молодіжна культурно-освітня секція філії «Просвіти». Складалася вона з 21 студента, а також представників робітничої молоді. Головував Роман Стець, студент права, активний просвітянин, який обирався не раз до складу управи філії. Секретарем секції був Артемій Цегельський, студент Богословської академії, який на той час мав уже поважну музичну освіту. Ще троє студентів майбутніх правників Володимир Андрушків, Петро Маляр та Омелян Цар також входили у правління.
   Секція, звітуючи про річну діяльність, довела, що й у важких політичних умовах можна проводити значну роботу. Протягом року члени секції прочитали 12 рефератів на молодіжні теми, знайомили селян з публікаціями часопису «Студентський шлях».
   Кожен член секції піклувався конкретним молодіжним гуртком, дитячим чи підлітковим осередком товариства «Сокіл» у Городку, Речичанах, Мавковичах. У звіті подаються матеріали про проведення зборів у читальнях Зашкович і Вовчух, «Рідної школи» у Тучапах. Реферати на економічні теми, ведення курсу «Історії України», концерти та вистави проходили в різних місцевостях. За кілька місяців молоді просвітяни побували у 22 селах, провели в повіті 61 раз спортові змагання.
     З ініціативи молодих просвітян налагоджено добру роботу щколи для неписьменних і малописьменних, в якій учителювала Катря Ходаківна (замужем — Сапеляк). І тепер літня пані Сапеляк з великим пієтетом згадує професора Івана Бурду — патрона і мецената цієї школи: «Він подарував велику кількість книжок для дітей молодшого шкільного віку і для старших, закупив підручники, олівці, ручки, чорнило і навіть крейду. У школі навчалося понад 40 осіб різного віку з Львівського передмістя, Скітника, Підгаю. Допомагали школі діти отця-декана Ігнатія Цегельського — Артемій, Неоніла і Дарія. Вони виступали з лекціями на різні теми, зокрема моралі, етики, любові». А ще до цього пані Сапеляк додає: «Душею просвітянської роботи в Городку був о. др.Ігнатій Цегельський — катехит гімназії. За його ініціативою включились професори гімназії Петро Вересюк — викладач і керівник хору та драмгуртка, Михайло Цяпка, який читав дуже цікаві лекції в Городку і повіті, Микола Пушкар, великий знавець культури українського народу, його звичаїв та обрядів. В Городку у цей час багато міщан розмовляло тільки польською мовою. Вважали її панівною, а рідну українську — «хлопською», Правда, ходили до греко-католииької церкви, але у великі свята відвідували костел. З таким явищем треба було боротись. Діячі «Просвіти» брали на себе обов'язки місіонерів, намагались переконувати таких громадян у тому, що ми живемо на українській землі, маємо свою прекрасну рідну мову, пісню, чудові звичаї і обряди. Велику справу робили священики, які мали авторитет у населення, бо усі були просвітянами. І що на проповіді сказав отець — було святим».   
   Теракт бойовиків ОУН проти польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, натхненника і провідника пацифікації, викликав нову жорстоку хвилю репресій, спрямованих проти усього українського, у першу чергу легальних культурно-освітніх національно-патріотичних об'єднань. Не оминули ці репресії й просвітянського товариства в Городку. Одразу почастішали напади польських осадників та поліцаїв на читальні в повіті і на філію. Управі місцева влада закидала як протистатутну діяльність, що в читальнях нібито проводилися антидержавні акції, якими вважалася участь членів «Просвіти» у церковних походах на цвинтарі під час Великодних та Зелених свят, допомога мешканцям сіл і міста впорядковувати могили. Дуже непокоїло польських урядовців те, що філія продовжувала «уряджувати без дозволу влади відчитів і рефератів для читалень». У переліку порушень був закид одній читальні, що її «члени носять протидержавні однострої». На підставі таких звинувачень заборонено діяльність кількох читалень: припинено роботу читальні у Городку 31 травня 1934 року за те, шо Роман Паламарчук брав участь у поході на Зелені свята; цього ж дня у Бартатові — за насипання могили полеглим воїнам; у Завидовичах — за сходини на реферат без дозволу старости; у Зашковичах — за «вправи коло церкви»; ще раніше — 5 травня у Любені Великому — за спів «недозволених пісень»; 11 серпня в Керниці — за насипання могили біля місцевої церкви. Виділ філії уповноважив делегацію у складі радника Сухого, адвоката Карачевського, члена контрольної комісії о.Роздольського та по одному представникові із заборонених читалень звернутися до повітового староства за відповідним роз'ясненням.
   Невдовзі до філії на ім'я Клима Карачевського (він був головою управи) надійшов «Оdріs» (оригінал польською мовою - О.П.): «На підставі артик.16 права Розп. През. Речі Посполитої завішено діяльність усіх читалень т-ва «Просвіта» в Городку Ягелонському, оскільки діяльність цього товариства загрожує безпеці, спокою і порядку публічному...».
    Які ж висувалися «звинувачення» владою, чим вона обгрунтовувала свої репресивні вчинки? У згаданому документі читаємо: «Організаторові походу Паламарчуку, дотеперішньому голові, каденція котрого закінчилась 13.05.Б.Р., а зараз члену комісії контрольної, по виході з церкви через органа поліції запропоновано усунути шарфи з вінків з написами демонстраційними, виведення з походу членів в демонстраційних строях, чого він не зробив»... Крім того «члени т-ва того дня на цвинтарі відспівали кілька пісень демонстраційних... Брала участь в акції і секція «Студентська» разом з товариством «Сокіл» в Речичанах на могилах стрільців Січових і співала пісні в характері протидержавному»... Владці робили такі висновки: «Ряд інших демонстраційних і нелегальних виступів членів т-ва «Просвіта» свідчать, що т-во свідомо зловживає статутовою формою діяльності.... які в результаті не відповідають умовам свого правового існування. Читальня закривається із забороною праці».
   Щоб оскаржити таке рішення влади, за дорученням виділу філії з поданням до воєводського суду у Львові звернулися адвокат Клим Карачевський та урядовець Євстахій Мельник. Вони обгрунтовано заперечують висунуті звинувачення, більшість з яких не відповідала дійсності, тим більше «загрозам державності». Тож не варто загострювати відносини між двома народами, які мають жити у спільному місті і в злагоді», — підсумовують автори «представлення».
   Звичайно, суд залишив поза увагого таку скаргу просвітян. Каральним органам окупаційної влади не було часу та й бажання, щоб відновити справедливість, об'єктивно розглянути справу по суті. Тюрми були переповнені українцями. Для більш суворого покарання патріотів польський уряд створив на території Брестського воєводства концтабір «Береза Картузька» в основному для членів ОУН, активістів просвітянського руху. Туди відправляють і членів городоцької «Просвіти» студентів Петра Маляра та Миколу Германовича. 17 червня 1934 року заарештовано голову філії Романа Паламарчука та урядовця Ілярія Калиневича, майже усіх членів молодіжної культурно-освітньої секції, а також близько десятка свідомих селян.
   Незважаючи на заборони і переслідування, члени товариства проводять різні заходи за межами осередку, зокрема в поїздах виголошують реферати на культурно-освітні теми.
   У серпні 1934 року звільнено декого із заарештованих, бо слідство не довело фактів антидержавних злочинів. Та всім колишнім просвітянам, особливо тим, хто був ув'язненим, влада заборонила брати участь у громадській роботі. Так, Р.Паламарчукові наказано зрезигнувати з головування, урядовцеві Калиневичу заборонено виїздити до читалень. Як записано в одному документі, «позісталі члени виділу з острахом очікували того, що їх стріне і навіть не думали зачинати якусь освітню працю. Ограничився виділ лише до оборони тої акції у формі вношень ресурсів до влади і всякого рода інтервенції та просьб, які напереміну виконували дуже сумлінно або члени виділу радник Володимир Сухий та адвокат Клим Карачевський».
    Ставлення влади до просвітян не мінялося тривалий час. Після чергового наскоку урядовців від обов'язків голови виділу відмовився Володимир Сухий, справи перебрав Володимир Ковальчук.
   Урядникові Ілярію Калиневичу заборонено займатись просвітянською діяльністю. «Ось так я закінчив свою кар'єру урядовця філії «Просвіти» в Городку біля Львова, — згадує п.Калиневич у листі. — Пізніше я опинився на студіях в Богословській Академії у Львові». Перед Другою світовою війною емігрував за кордон, бо розумів, що при радянській владі першим опиниться «у межах полярного кола, або в глухій тайзі». «Просвіта» без досвідченого урядовця працювала значно гірше, тому філія оголосила конкурс на заміщення вакантної посади. 3 19 кандидатур управа відібрала чотирьох: Степана Микиту — абсольвента філософії з Перемишля, Омеляна Костишина — др. колишнього студента права з Бірчі, Броніслава Станька — абсольвента учительської семінарії з Кульчиць, Йосифа Королька — абсольвента семінарії з Королівської Любичі. Виділ подає до Львова претендентів з проханням затвердити кандидатуру першого. Очевидно згоди Головного Виділу не було, бо 33 січня 1935 року заяву та «заручення про належне виконання обов'язків урядовця» подає Онуфрій Когут. Він працював понад рік. 1 листопада 1936 року справи перебирає Василь Шевчик, як виявилось, не дуже сумлінний і охочий до праці. Зробив ряд зловживань, розтративши кількасот золотих (філія мусила покрити): за що був звільнений. 26 жовтня на цю посаду прийнято Дмитра Глухого, який працював творчо і з відповідальністю. Запроваджував нову систему у веденні справ, реалізував ряд раціональних пропозицій щодо поліпшення стану в філії та читальнях повіту.
   Незважаючи на складне становите, просвітянам вдалося дещо зробити. Вони провели просвітянську академію на честь М.Грушевського, потім — Ю.Федьковича, підготували святковий вечір з вшанування героїв Крут 23 січня 1935 року.
   Спробували вирішувати організаційні питання. Кілька разів призначалися загальні збори на початку 1935 року. але вони не відбулися. Засідання виділу також проводилися від випадку до випадку. 4 березня 1935 року усе ж зібрався кворум — 35 членів та 69 делегатів. Збори відкрив Клим Карачевський, звітував секретар Михайло Цяпка, який охопив справи ще попереднього виділу, бо каденція цього складу (голова Клим Карачевський. містголова Петро Кисіль, секретар Євстахій Мельник, скарбник Антін Левкович, бібліотекар Володимир Телюк, господар Микола Везденко, члени виділу Дмитро Телюк, Євстахій Левкович, Василь Децик, Іван Кальмук; контрольна комісія: Ігнатій Цегельський. Василь Процишин, Роман Паламарчук) уже закінчувалась, а секретар діючого виділу Євстахій Мельник був менше обізнаний із станом.
   «Рік 1934-й, — відзначив Михайло Цяпка. — для виділу належить до найтяжчих періодів просвітянської праці в повіті, хоч би вже з тої причини., що в цілім нашім культурнім і національнім житті... тяжка економічна скрута, невідрадне політичне становище спричинили загальне обтяжіння і нехіть загалу громадянства до освітньої роботи... Виділ з початком дуже енергійно взявся до праці і виглядало... що при збірних зусиллях членів і читалень рушиться трохи вперід оспале освітнє життя в повіті. Склад виділу виявив велику охоту до праці, головне, що провід його перебував в енергійних руках інж. Паламарчука і урядовця п.Калиневича, який зробив дуже багато...». Крім поточних незначних справ, зібрано на прохання Матірного Товариства для невідкладних витрат 250 злотих, відновлено роботу і дещо переорганізовано хори, проведено підготовку до весняного свята пісні. Активізувалась робота на селах. Туди постійно виїздили Володимир Сухий, Клим Карачевський, Роман Паламарчук. Проводились різні заходи, незважаючи на переслідування. «Попри це... тупа байдужість охопила громадян у Галичанові, Каменоброді, Мавконичах, Лісновичах до читальні, до книги, до часописів... До того в роботі відчувається брак інтелігенції, котра б допомагала у праці... Натомість розвивається інша культура, і то в щораз більших розмірах - пияцтво - страшне затруювання організмів...». У звіті також порушувалось питання молоді, як майбуггя. заснування дитячих садків. «Управа б'є тривогу про мізерне збільшення членства».
   Особливо наголошувалося на погребі використовувати будь-яку нагоду, щоб вести культосвітню й виховну патріотичну роботу. Оскільки пожвавилася видавнича діяльність Матірного Товариства у Львові, регулярно на кошти фонду «Учітеся, брати мої» видавалися книжки, які приваблювали високим рівнем поліграфії. Велику увагу приділяла «Просвіта» збільшенню видань українознавчої тематики. Вони пропагувалися, поширювалися в масах, використовувалися для поповнення «мандрівних бібліотек». Просвітяни з гордістю говорили про активну роботу молодіжної культурно-освітньої секції.
   Молодь, яка належала до «Просвіти», «Союзу українок», зібрала значні кошти на спорудження надмогильного пам'ятника Іванові Франку, який виготовив скульптор Сергій Литвиненко. До його відкриття 28 травня 1933 року городоцька молодь підготувала великий вінок, увінчаний вишитою Софією Горбаль стрічкою. Возами запряженими уквітчаними кіньми, юнаки й дівчата вирушили до Львова. Виїхали ще вдосвіта, щоб вчасно прибути на Личаківський цвинтар і влитися у величаву процесію пам'яті великого сина України. Це була одна з організованих молодіжною просвітянською секцією патріотичних акцій.
   «Незважаючи на заборони і розмаїтого роду переслідування, — згадує літня мешканка Городка п. С.Горбаль, — щоразу у день Зелених свят у походи на цвинтарі і місця поховань героїв до просвітян долучалася молодь. Хрести і могили полеглих за волю України відновлювали члени «Соколи», дівчата обсипали піском, вистеляли стежки, прикрашали квітами і вінками. Написи на вінках мусили «перейти цензуру». Серед вінків був один з написом «За кров, за муки і руїну поверне Господь Україну». Стрічка була чорною з імітованими на ній червоними краплинами крові. Я дуже хотіла нести той вінок. Зважаючи на наслідки, які могли бути, пан Паламарчук не дозволяв вінок нести відкрито. Я була молодою і впертою і не дослухала тодішнього керівника. На щастя. все обійшлось. Не так сталося іншого разу, коли після такого походу дівчатам Галі Горак, Марії та Євгенії Кизлак, Катрі Захарчишин, Наталі Світенко і мені довелося сплатити великий штраф як «кару за спів нецензурованих пісень». Нас було 14. Потім усіх викликали до Львова на засідання воєводського суду, що знаходився на вул. Баторого. Винесено рішення — 10 днів тюремного ув'язнення. Та саме тоді помер диктатор Польщі Юзеф Пілсудський, владі було не до нас, і ми уникнули приниження».
   Після політичних репресій «Просвіта» в Городку поволі «приходить до себе». Деяка економічна стабілізація в краї також позитивно впливала на усі сфери життя. Це позначилося на піднесенні книговидавничої справи, а отже, поповненні читалень та бібліотек просвітянських осередків, в яких з книгою працювали справжні ентузіасти. 3 ініціативи філії організовано триденні курси бібліотекарів, але перед тим проведено інвентаризацію книжкових фондів. 3-поміж великої кількості видань українських класиків — О.Кобилянської, А.Чайковського, Б.Лепкого, Марка Вовчка, І.Франка, Г.Хоткевича, Марка Черемшини, було багато збірок та окремих видань творів Тараса Шевченка, у складених списках значилися також книги зарубіжних письменників і поетів Гюго, Гете, Флобера, К.Дойля, Дюма, Гоголя, Купріна, Дефо, Сервантеса.
   Звичайно ж, бібліотекарі обмінялися досвідом роботи, обговорили свої проблеми. Та найбільше непокоїли їх усілякі перешкоди благородній просвітницькій діяльності бібліотек, різні провокації, розбої. Власті ж покривали зловмисників, а нерідко їх заохочували до таких хуліганських витівок.
   24 квітня і 4 травня 1935 року філія надіслала листи до Головного Виділу і воєводства у Львові, в яких просила сприяти нормалізації обстановки. Тут же інформувалися відповідні виші інстанції, що у відновлених після заборони 1934 року читальнях переобрано виділи, члени яких дають «запоруку о тім, що діяльність тих читалень буде ведена стисло у рамках статуту і обов'язуючого закону».
   Головний Виділ неодноразово застерігав філію в Городку і вимагав від управи виваженості і обережності в діяльності. «Освітня праця мусить мати виховний характер в національному дусі, — зазначалося в одному із інструктивних документів. — Одначе треба розрізняти національно-освідомлюючу працю від таких акцій, які носять політико-агітаційний характер. Отже, звертаємось до виділів усіх наших читалень з пересторогою, щоби рішуче не допускати в діяльності читалень нічого такого, що мало би тінь політично-агітаційної акції». Також є прохання влаштовувати чергування, щоб оминути провокацій: «підкидання забороненої літератури, провокаційних листівок».
   З листа виділу дізнаємося про заснування читалень на Заставненському передмісті у будинку Івана Бохонка. На Львівському передмісті для осередку надав приміщення в своєму будинку Василь Кішко.
   Великою культурною акцією філії стало проведення 30 червня 1935 року огляду-конкурсу хорів. Правда, участь у ньому взяло лише вісім самодіяльних колективів. Філія створила журі, до якого входили учитель Петро Вересюк, учениця Вищого музичного інституту Неоліна Цегельська, абсольвент консерваторії Артемій Цегельський, студент права Володимир Андрушків, а очолювала — піаністка, керівник філії Вищого музичного інституту в Городку Оксана Бірецька. Прослухавши програми усіх хорів, журі об'єктивно оцінило їх виконавську майстерність, оголосивши тут же оцінки: «дуже добре» — хор з Мшани під управою С.Стасишиина, «добре» — мішаний хор з Мавкович, яким керував місцевий дяк И.Дунаїв, «менш як добре» — мішаний хор з Суховолі під проводом І.Гаврищишина, «достаточно» — мішаний хор з Галичанова під управою о.Володимира Демчука. І це була справедлива оцінка.
   Провідники видіду Володимир Демчик та Клим Карачевський, Сава Буцманюк, Степан Андрущишин, Роман Стець, Микола Везденко працювали на повну силу. Виділ читальні,як зазначалося, «був вповні згармонізованим». Членські внески сплачувалися, що давало можливість значно поліпшити фінансове становище. Налагоджено роботу товариства «Відродження». Збільшилася передплата на видання «Просвіти», значно поповнилася новими книжками бібліотека.
   Поліпшив роботу хор, в якому тепер співало багато молоді. 4 реферати в селах і 12 засідань свідчили про зацікавленість просвітянською працею.
   Траплялись і прикрощі. Під час проведення фестин у Дроздовичах 22 вересня 1935 року «члени пожежної сторожі» (тобто підрозділ польської поліції) розігнали гостей, припинили роботу буфету, а ввечері повибивали вікна в читальні, незважаючи на те, що «учасників нападу впізнано... влада на місцях не вжила жодних заходів, щоб покарати злочинців».
   Уже складалася традиція на початку року проводити загальні звітні збори. Чергові відбулися 26 лютого 1936 року. На них були 43 члени і 59 делегатів. Управа філії звітувала про свою діяльність. Кількість членів товариства збільшилася до 350 осіб. За звітний час активісти філії здійснили 103 поїздки в двадцять п'ять сільських осередків, що сприяло істотному пожвавленню просвітянського життя.
   На зборах особливу увагу приділено роботі товариства «Відродження», оскільки в селах повіту «загострилась ситуація з «пияцтвом». Прийнята постанова визначила конкретну програму дій:
«1. Заслухавши і обговоривши промову представника товариства «Відродження» Романа Паламарчука,
збори постановляють проводити не менше двох рефератів на протиалкогольні і протинікотинові теми.
2. При всіх читальнях заложити гуртки абстинентів, заохочуючи членів вступати в ряди «Відродження».
3. Кожній читальні передплатити журнал «Відродження»..
4. Імпрези та фестини уряджувати без алкоголю».
   Протягом минулого року при філії добре працювали чотири кооперативи, філія Українського банку, осередок товариства «Союзу українок». У повіті нараховувалося 2718 членів «Просвіти». Бібліотеки читалень мали понад 4700 книжок, передплачували 62 примірники часописів. Для порівняння наводилися дані 1934 року, коли було 2340 членів. Бібліотечний фонд — майже наполовину меншим (2530 книг), передплата — 48 видань. Отже, був серйозний поступ. Приємним повідомленням для учасників стала інформація про відновлення читалень у Лісновичах, Повітні, Мальчицях, Цуневі, Путятичах, Порічу Любінському, закритих у 1934 році, про будівництво власних домівок, читалень, зокрема у Речичанах. Підкреслено, що добру патріотичну ініціативу проявили члени молодіжної секції: відпрацювали 61 день на будові народних домів. Ряду осередків присвоєно імена видатних людей. Так, іменем Тараса Шевченка названо читальні в Косівці та Великополі, у Порічу Любінськім — іменем Маркіяна Шашкевича, у Путятичах — іменем Ярослава Мудрого, на Заставненському передмісті — іменем Михайла Грушевського, на Львівському передмісті — іменем Івана Франка.
   Учасники зборів вшанували пам'ять активних членів «Просвіти», свідомих громадян Городка Михайла Матковського та лікаря Мирона Лисяка, які померли у 1935 році.
   До складу нового виділу відібрано комісією авторитетних кандидатів, більшість з яких уже не раз успішно виконувала певні функції в управі філії. Тому особливих заперечень у присутніх ці кандидатури не викликали. Отже, сформований новий видід був таким: «голова Володимир Ковальчук директор школи, містголова Семен Кивелюк, лікар, контролер Володимир Сухий, адвокат, скарбник Роман Паламарчук, інженер., контролер о.Ярослав Шуст з Каменоброда, секретар Степан Андрущишин, адвокат, член Роман Стець, студент, заступники Антін Левкович, ремісник, Ольга Роздольська, вчителька, Степан Цап, купець в Городку з Львівського передмістя. Делегатами на збори Товариства «Просвіта» у Львові обрано Олену Ковальчук, Романа Паламарчука, Степана Андрушишина, Івана Шараневича, Володимира Сухого, Клима Карачевського, Романа Стеця».
   Цьому виділу доручено розробити грунтовну програму діяльності філії і на майбутнє. На 26 червня 1936 року заплановано просвітянську академію. Порядок денний і відповідальних визначено заздалегідь:
«1. Обов'язки читальняних виділів і діловодство — Р.Паламарчук.
2. Методи і засоби освітньої праиі — Р.Стець.
2. Організація районових конференцій — В.Ковальчук».
   Наступний 1937 рік розпочався під знаком підготовки відзначення 70-літнього ювілею «Просвіти». Матірне товариство у Львові видало два каталоги своєї книгарні. Великий інтерес не тільки просвітян викликали також два випуски «Списків конфіскованих та заборонених українських книжок у Польщі», до яких потрапили календарі «Просвіти» за 1930, 1934 та 1935 роки, книжки, видані українською діаспорою в Америці, видання Радянської України. Список налічував 249 назв книжок українською мовою і одну — чеською.
   З нагоди ювілею товариства вирішено знизити ціни на власні видання до 50 відсотків, що розширило можливості філій і читалень у придбанні книг.
   З періодичних видань значно збільшився тираж журналу «Життя і знання». 3 1936 року започатковано випуск журналу «Просвіта» під редакцією Миколи Дужого. Його наклад, як і річних календарів, щороку збільшувався, що свідчило про зростання попиту на видання товариства, а також про поліпшення фінансового становища осередків.
   На загальних зборах філії «Просвіти» в Городку, які відбулися 30 березня 1937 року зібралось 38 делегатів, 23 члени, 32 гостей. Голова Володимир Ковальчук вів збори. Спочатку 5 вшанували пам'ять померлих о.Івана Фединського та громадянина Городка Івана Зворського.
   Окрім поточних питань, фінансового звіту, головною темою була підготовка до ювілею товариства. 3 доповіддю виступив делегат представник Головного Виділу Володимир Татомир. «Основна ціль «Просвіти» — боротьба з неграмотністю. За ці роки цю справу товариство вело безупинно, незважаючи на перепони, — наголосив промовець. — Тепер доводиться боротися за вдержання здобутого і за утривалення його Перед нами завдання виполоти до лишки рабство, розбудити почуття обов'язку, залучити до витривалості і послідовності у праці, а тоді об'єднатися однією думкою, стати однією сім'єю і спільними силами стреміти до однієї великої мети на ім’я власна незалежна Держава... У цій справі працює не одна людина, а кілька осіб, які виказують з-поміж усієї громади найбільше охоти й замилування до освітньої праці. Маємо йти за такими чотирма напрямками: 1) мораль і Бог, 2) добра книжка, 3) організація молоді, 4) організація жіноцтва. Все це треба призвести до діла»... Далі він розповів, яка ведеться підготовка до ювілею, зокрема зазначив, що відбудеться конгрес української культури у Львові, виготовляється ювілейна відзнака, друкується календар, інші видання.
   А потім присутні на зборах стали обговорювати справи філії. Щоб надати практичну допомогу в роботі читалень, керівники виділу та активісти 63 рази виїжджали в села з рефератами. Члени виділу постійно брали участь у проведенні зборів в осередках. Присутність на зборах 23 представників з 30 читалень є найкращим підтвердженням.
   Серйозною проблемою для просвітян стала прикра ситуація, що виникла в зв'язку з ультимативною вимогою городоцького староства виключити з товариства таких осіб, як Володимир Паньків (Мшана), Михайло Баран, Василь Цигіль, Йосиф Мочоцький, Петро Сярий, Андрій Гайдучок, Гриць Сярий, Іван Соловій, Стефан Борецький {Любінь Великий), Микола Германович (Речичани), Лаврентій Лакота, Гриць Грициняк, Олекса, Стефан Грициняк, Гринько Кінаш. Гринько Галамай (Керниця), Петро Помірчий (Каменобрід), Богдан Яворський, Роман Ярош, Роман Стець, Михайло Попко, Гриць Горбаль, Михайло Куспись (Городок), Іван Гаврищишин (Суховоля). Читальні під загрозою репресій були змушені виконати вимогу староства. Філія звернулася з листом до Головного Виділу у Львові і просила прореагувати на дану ситуацію і допомогти захистити кращих членів «Просвіти».
   Склад новообраного виділу виглядав так:
«Голова Микола Думанський з Добростан, містголова Володимир Сухий, адвокат в Городку, секретар Степан Андрушишин, адвокат в Городку, скарбник Теодор Писарівський, начальник Роздільні Центросоюзу в Городку, бібліотекар Михайло Янчура з Дроздович, контроль о.Ярослав Шуст з Каменоброда, член Михайло Цап, господар в Городку, заступники Степан Жеребух, господар в Керниці, Степан Бердило, господар з Бартатова. Провіркова комісія: Степан Лаптута директор Укрбанку «Поміч» в Городку, Григорій Стасишин з Повітна, Михайло Татух, адвокат-аплікант в Городку. Делегатом на збори до Львова обраний Степан Андрущишин».
   1938 рік був для «Просвіти» ювілейним, тому уся діяльність філії спрямовувалась на підготовку до намічених урочистостей. Саме цим стали найбільше займатися члени виділу, обраного 9 серпня 1938 року: «голова о.Микола Думанський, містголова Степан Андрущишин, секретар Іван Якубівський, скарбник Клим Карачевський, бібліотекар Михайло Янчура, члени Роман Стець, Степан Жеребух, заступники о.Ярослав Шуст, Остап Галамай, Андрій Мельник; контрольна комісія: Семен Кивелюк, Степан Лаптута, Володимир Сухий; делегати: о.Микола Думанський, Роман Паламарчук, Михайло Янчура».
   Протягом 1937—1938 років філія «Просвіти» приділяла велику увагу читальням. Вони ревізувались, в осередках читались реферати, організовувались кількаденні консультації з тих чи інших питань. Окремі осередки також провели підготовку до 70-річного ювілею. 4 вересня 1938 року в Годвишні, за заздалегідь розробленими сценарієм, було проведено урочистості. Майдан, де проходили торжества, освятив місцевий священик, а в пам'ять про подію, як зазначено у документі, сталося «вкопання ювілейного хреста».
   Роботи було багато. Ентузіасти гуртувались у праці: усі прагнули належно відзначити ювілей. 26 жовтня штатним урядовцем затверджено Дмитра Глухого, якому після відходу несумлінного у ставленні до просвітянських справ Василя Шевчика доводилося починати з упорядкування документації.
   Святкування ювілею почалося напередодні 8 грудня. На ранковому Богослужінні в церкві Благовіщення були представники усіх читалень, а також повітових установ і товариств «Рідна школа», «Сільський господар», «Український католицький союз», філії протиалкогольного товариства «Відродження», «Союз українок», роздільні «Центросоюз», районної молочарні, українського банку «Поміч», філії ТОВМ. Після цього всі зібралися у просторій залі. Представників і гостей було більше. ніж очікували. Кожна організація складала вітання і дари. Від «Рідної школи» зі зворушливою промовою виступив Омелян Шараневич, Клим Карачевський — від осередку «Українського католицького союзу», Сергій Кліш — від «Масло-союзу», Степан Лаптута, як директор, представляв Український банк «Поміч», а лікар Семен Кивелюк — «Відродження».
   Роман Паламарчук був делегований від «Лугу». Відзначивши великі заслуги у визвольних змаганнях, він закінчив вітання таким побажанням: «...Тепер «Просвіта» хай кріпить духа, а «Луг» — тіло». Завітало і представництво Міщанського братства, делегатом від якого був Омелян Світенко, Марія Кассараба — голова філії «Союзу українок» побажала, щоб під прапор «Просвіти» стали усі жінки України. Отець Ярослав Шуст зачитав письмове звернення від філії Товариства Охорони Воєнних Могил і Товариства охорони дітей та опіки над молоддю — «Орли».
   8 грудня 1938 року в Городку відбувся урочистий збір на честь ювілею. Реалізовувалася відпрацьована програма - сценарій «з 24-х точок». Були залучені хори, декламатори, оркестри з усієї округи. Програма виглядала солідно і віддзеркалювала діяльність кожного осередку. Однак не так все склалось, як планувалось. Голову виділу Миколу Думанського попередили, шо городоцьке староство дозволило провести свято, але вимагало вилучити ряд хорових колективів, декого з декламаторів, що, звичайно, порушувало заздалегідь продуману драматургію свята. Отже, філії довелося розробляти нову програму. Клопотів було чимало, але все обійшлося якнайкраше.
   Відзначення 70-ліття з часу заснування «Просвіта» показало, наскільки авторитетним і впливовим серед українського населення краю стало товариство. Наймасовіша культурно-освітня організація усі свої зусилля спрямовувала на задоволення духовних потреб українського народу. Це добре видно на прикладі діяльності просвітянських осередків Городоччини в другій половині 30-х років. У ЦДІА у Львові є цікавий документ, в якому узагальнено роботу читалень «Просвіти» Городоцького повіту. На жаль, не відомо, хто звітував, проте нема сумніву, що підготовлений напередодні відзначення 70-ліття товариства цей документ підводив підсумок пройденого шляху. Стиль його «підказує», що люстрував читальні представник або група представників Головного Виділу у Львові. Можливо це припущеення? Звіт подається скорочено з максимальним збереженням фактів і стилю виконавців (автора?).
   «Феноменом» названо в документі читальню на Заставненському передмісті, яка працює в домі Івана Бохонка з 1935 року. Ще недавно «заставненське передмістя було твердинею кацапні. Дотепер біля стації (двірця) пишається шильд з «Обществом»... Не всі, але більша частина стала в ряди свідомих українців». Автор відзначає добру працю хору, гарно організовану бібліотеку, своєчасне проведення зборів і систематичну передплату «Нашого прапора», «Українських вістей», «Бібліотеки прапора».
   Читальня Львівського передмістя заснована водночас з Заставненською. Працює в домі Василя Кішка. Осередок далі провадить «боротьбу» з кацапнею. Відчувається незначне залучення молоді, хоча в читальні організований хор і велику кількість передплатних видань має бібліотека: «Наш прапор», «Правду», «Сільський господар», «Жіноча доля», «Комар». На жаль, читальня не має власної домівки.
   У Великополі праця тільки у процесі становлення. читальня зовсім нова.
   Є зауваження до осередку «Просвіти» в Добрянах. Село довге, не сприяє праці розміщення читальні і «Рідної школи», які знаходяться на різних кінцях. Тому роботу визнано поверховою.
   Добре працює читальня в Дроздовичах. Відчувається велика відповідальність і дисциплінованість голови — колишнього зв'язкового УГА Степана Козловського, для якого не існує жодних перепон.
   У Завидовичах читальня давня. Мала б бути прикладом. Вона має всі можливості для показової і зразкової праці. Давно тут функціонують і хор під управою Грицька Пачохи, і драматичний молодіжний гурток. Обидва колективи є учасниками усіх національних свят, що проходять у селі. Але найбільший закид автор адресує керівництву. Виділи часто переобираються. Нема постійності, а звідси дисципліни і організованості всієї читальні.
   Створена у 1938 році читальня в Залужжі вважається молодою. То й вимоги до неї відповідні. Крім того, саме село мале і читальня невелика, та й членами її є старші господарі. Оглядач має надію на новий виділ, недавно обраний, який обіцяє виправити становище і справу зрушити з місця.
   Середньо працює читальня в Зашковичах: «спати не спить, але планової роботи не веде». Осередок має гарну бібліотеку, непогані умови праці, та жодних «заряджень» не виконує. Доволі гарним і «вирядженим» називає автор звіту зашковицький театр. Голові Іванові Пилипіву варто подумати над даними зауваженнями.
   Щодо Каменоброду, то там село виглядає бідним, то й читальня непоказна. Керівникам ентузіазму вистачає, і вони намагаються працювати, але не можуть належно організуватись і спланувати діяльність, хоча у порівнянні з минулим відчувається зрушення.
 & bsp; Однією з найсильніших є читальня в Керниці. Тут часто проводяться розмаїті імпрези і зібрані чималі кошти йдуть на укомплектув ня бібліотеки, яка на даний час є біднішою від інших. Поп и це, може пишатись добрим оркестром з 18 музикантів, належного рівня хором., а також драматичним гуртком.
   Ще не має власної домівки читальня в Косівці. Та й організована недавно, тільки у 1936 році. Село мале. Розгорнути бажаної діяльності невелика кількість членів не встані.
   У Лісновичах, як кажуть, «читальня була на возі і під возом». Має постійно «великий клопіт, бо присутня червона дурійка», навіть серед виділових. Запорукою поліпшення є переобране недавно керівництво зі свідомих громадян. І тепер «совітський дурман» зникне з Ліснович назавжди. А умови для праці є. 3 такими добрими колективами, як хор, оркестр і драматичний гурток можна вершити великі справи.
   Любінь Велнкий у 1936 році пережив перелом. Як подає В.Лига, заснована в кінці минулого сторіччя, 21 травня 1897 року, читальня мала великі традиції і здобутки. Та молодь селища спричинила конфлікт через застарілі форми ведення. Юнаки вимагали взяти у свої руки керівництво і обрали новий виділ. Справи налагодились. Знову почали працювати давні самоосвітні гуртки, хор і оркестр. Показовою стала спілка «Сільський господар», очолювана М.Бараном.
   «Найбільшою болячкою на тілі філії» є читальня в селі Мальованка, організована у 1936 році. Ніяк не може стати на ноги, бо її постійно «тероризують комуністи», які неодноразово з ножами накидались на членів «Просвіти» і загрожували їм фізичною розправою. Керівництво «зризигнувало» з обов'язків. Читальня пущена на самоплив.
   Дотепер повний застій був у Мальчицях. Організована в 1936 році читальня до минулого року майже не працювала. Справи зрушились, коли молодь взяла читальню у свої руки. Замість витрачати гроші на забави, як було дотепер, виділ постановив відкладати їх на власну будівлю. Вже зібрано 145 золотих. Шириться замилування до книжок, збільшується надбання бібліотеки і кількість передплатних видань.
   Читальня в Мальчицях одержує «середню» оцінку як під організаційним оглядом, так і під оглядом матеріальним. Люстратор підкреслює, що Мальчицька читальня має на подив велику бібліотеку — 225 книжок.
   Однією з тих, що не хоче підпорядковуватись Городоцькій філії, є читальня в Мшані. Її виділ не подає звітів, не бере участі у житті філії. Вважає себе самостійним. Читальня велика і з гарними традиціями. Має добре упорядковану бібліотеку і відмінний хор, який на пописі у 1935 році здобув перше місце.
   У читальні Повітна добрим провідником є о.Григоріи Стасишин. Проведено кілька рефератів представниками філії. Справи щоразу поліпшуються, чого не можна сказати про ведення фінансів. Читальня має усі дані бути кращою в повіті.
   Ритмічно працює читальня в Речичанах. Тут систематично проводяться реферати, шонеділі відбуваються сходини і голосні читання. Члени читальні і керівництво велику увагу приділяють будівництву власного дому. Вже зібрано 920 злотих і закуплено будівельний матеріал. Читальня має велику бібліотеку, добре налагоджено діловодство.
   Донедавна в Путятичах не було жодного українського товариства. Читальня заснована в 1935 році і працює добре. Але не дивно. що початки були важкими, бо перевагу мала «Свєтліца стшелєцка». Новообраний виділ, як і попередній – дисципліновані, працюють сумлінно. Мають ще певні проблеми: мала саля, невелике число книжок у бібліотеці, нема свого диригента. Щодо побажань, то перше — залучити молодь і тоді можна буде проводити іще більше цікавих імпрез.
   Читальня в Суховолі належить до добрих. Вона найближча до Львова і тому більше туди тяжіє, обминаючи філію.
   Великі перепони влади має читальня в Тучапах. Належить до кращих у повіті. Від 1936 року не одержала жодного дозволу на проведення навіть «невинних» імпрез. Працювати виділові дуже важко, хоча матеріально стоїть добре, за рахунок передплати значно розширились можливості бібліотеки.
   В Угерцях Незабитовськнх користуються гаслом: «вибрали тебе виділовим, то роби, а я буду ждати». Тут ні діють, ні сплять. Робляться деякі заходи по забудові власної просвітянської оселі. Бібліотека доволі велика, а «почитність мала».
   Тільки у зимовий період діє читальня в Цуневі. Проведено кілька культурно-освітніх заходів. Молодь до читальні не горнеться. Робляться спроби придбати приміщення для читальні».
   Те, що «Просвіта» у 1937 - на початку 1939 року зміцніла матеріально й фінансово — факт незаперечний. Будинок на вулиці Шкільній в Городку щонеділі й у святкові дні був переповнений. Зранку, після шкільної Служби Божої. читальну кімнату і велику салю заповнювали учні: обмінювались книжками, ділились враженнями. По обіді збиралась молодь, а ввечері приходили старші пані і панове. Не лише члени «Просвіти». Іноді ледь вдавалося «господарям» усіх розмістити. Йшлося про світські і світові новини, події в краї. Діячі «Просвіти» влаштовували своєрідні звіти про поїздки в сільські читальні, готували небуденні реферати, особливо з історії України.
   Великий попит мали книжки просвітянської бібліотеки. Різні автори і тематика цікавили спраглих до знань селян та міщан. Дуже активно, звичайно безоплатно, виконували «ролі» бібліотекарів Неоніла Цегельська,. Катря Ходаківна, Володимир Телюк.
   Постійними відвідувачами були шановані меценати — представники інтелігенції. ремісники і заможніші селяни: Степам Біляк, Іван Бурда, Євгенія і Марія Мельники, Іван Кецко, Антін та Євстахій Левковичі, Володимир-Омелян Світенко, Петро Сироїд та інші.
   Життя вирувало…
   Підсумовуючи діяльність Товариства за 70 років, належно відзначивши свій ювілей, Головний Виділ відзначав, що «...у просвітницькому житті розпочато нову фазу розвитку, котра забезпечує сталість й гнучкість нашої організації. Позиції «Просвіти» були настільки мідними, а кадровий склад настільки фаховим у різних ділянках, що дозволяло товариству повернутися до втілення своєї заповітної мрії — заснування у Львові інституту освіти. «...де наша інтелігентна молодь готувала б себе до повсякденної праці для народу».
   На перешкоді реалізації цього задуму став початок Другої світової війни, встановлення радянської влади у Західній Україні.
   У Городку на початку 1939 року філія «Просвіти» складала великі плани. Майбутнє здавалось стабільним. На освітянській ниві проводились свята, відзначались знамениті дати української історії і культури, усталились у своїй діяльності товариства, гуртки, що існували при філії, нею започатковані чи засновані.
   У січні 1939 року за участю представників городоцької філії проведено ряд заходів у читальні Годвишні Величним було святкування з нагоди 950-річчя Хрещення Руси-України. Барвистим, щирим і надзвичайно людним вдалось свято Матері. Урочисто-піднесеними — «сходини», присвячені пам'яті Героїв Крут. Почалося зі Служби Божої. Потім панахида за померлих героїв, а також жалібна хода за участю дітей діючого дитячого садка надавали заходові особливого зворушення.
   Просвітянська анкета, запланована на 9 лютого 1939 року, відбувалася, як і планувалось заздалегідь, у зазначений день. Присутніх 155 делегатів, 5 членів виділу і 37 громадян повіту вітав інспектор зі Львова Михайло Брилинський. Засідання було дуже представницьким. Городяни мали великі здобутки у праці, відзначались стабільність і організованість не лише філії, а й підлеглих їй осередків. А на загальних зборах, що відбулися за кілька днів, просвітяни розглядати поточні справи, вирішували виниклі проблеми. Звітувати про роботу різних осередків, зокрема дитячого садка, який працює постійно при фреквенції понад 40 дітей. Філія фінансово «стояла» добре. Звіти про сплату членських внесків, добровільних даток, збору від проведених імпрез регулярно надходили до Головного Виділу. Отже, і у канцелярії Городка, як і в читальнях повіту могли розпоряджатись певними коштами. Витрачались вони на передплату «Правди», «Неділі», «Народної справи», відомого на той період часопису «Новий час». У звіті зазначається, що придбано «образ» «Бій під Крутами» за 4,45 злотого.
   Розглядав виділ і стан справ у читальні імені Івана Франка, що на Львівському передмісті, яка існує в середовищі активістів читальні Качковського і має не лише фінансові клопоти, а й перепони з боку «руських людців». Відрадним було подання, що на Заставненському передмісті у читальні імені Михайла Грушевського ця ситуація зникла, а ще недавно і там були ті самі проблеми. Тепер читальню можна вважати зразковою під кожним оглядом. Особливо зросла передплата видань, серед яких «Наш прапор», «Українські вісті», «Бібліотека прапора». Сподівання, що обраний виділ у цій читальні, який складається зі свідомих і діяльних осіб у філії були небезпідставними. Василь Кішко, Степан Витошко, Іван та Михайло Телюки, Іван Гевко, Євстахій Кисіль та голова Петро Кисіль саме мали таку оцінку з попередніх дій1.
   З повідомлення до Хвального Виділу дізнаємось, що секретар філії Іван Якубовський виїхав з Городка, а його функції перебрав Євсевій Пащак.
   Якщо маємо дані про останнє засідання «Просвіти» у Львові, яке відбулося 8 червня 1939 року, то в матеріалах Городоцької філії про її роботу архіви скупі і не систематизовані. Можливо загинули, а може не потрапили у фонди з інших причино. Пошуки їх варто продовжувати.
   Наближалася осінь 1939 року. В Європі «запахло» передгроззям світової війни. Внаслідок таємної змови між диктаторами тоталітарні режими взялися за перекроювання карти континенту. Після розгрому німецько-фашистськими військами Польщі Західна Україна відійшла до СРСР. Тоталітарне сталінське єдиномисліє не могло, безумовно, співіснувати з побудованими на засадах демократизму українськими громадськими об'єднаннями й товариствами, зокрема з «Просвітою», не могло пробачити її ролі у розбудові світогляду людей, які ставали свідомими українцями, здобували навики цивілізованого господарювання, позбувалися неуцтва і безкультур'я, прилучалися до джерел національних традицій і здобутків світової культури.
   У перші ж дні нова влада ліквідувала товариство як «джерело українського буржуазного націоналізму». Знищено дбайливо укомплектовані бібліотеки, розпорошено цінні архівні матеріали.
   Уже в жовтні 1939 почалися масові арешти, депортація національно свідомих українців, їх родин, насамперед членів «Просвіти». 13 квітня 1940 року здійснено «другий етап депортації» (перший відбувся 10 лютого того ж року), масову акцію наруги над людьми порядними, чесними. Серед «перших жертв більшовизму були Лонгин Озаркевич з донькою Оксаною Бірецькою, дружина Клима Карачевського з трьома неповнолітніми синами Мироном, Зенком і Романом, дружина адвоката Андрушишина Ольга, Петра Паламарчук з доньками Галиною і Оксаною, Ганна Єнджейовська, учителька історії Марущак, Марія Хилякова з синами шкільного віку Юрієм і Богданом та десятки інших мешканців Городка, чия вина полягала насамперед у тому, що вони були українцями, любили свій народ і свою землю.
   Болюча тема депортації просвітян Городка заслуговує окремого дослідження... По-різному складалися долі вигнанців. Чимало з них померло в чужій стороні. Так, земна дорога шанованого земляками адвоката Лонгина Озаркевича закінчилася у селі Вєдєнка, що загубилося на безмежних просторах далекого Казахстану.
   А значній частині городоцьких просвітян вдалося уникнути такої долі. Серед них — Бірецький, Цяпка, Татух, Паламарчук, Бурда, Вересюк, Маляр та десятки їх однодумців, яких автор пасквілю в городоцькій райгазеті «Зоря» 13 березня 1959 року назвав «лютими ворогами українського народу», своєчасно виїхали на Захід і там їх останки «лежать» на цвинтарях Австрії, Англії, Америки, Канади, Словаччини, Чехії, Польщі, Австралії,
   Та усі вони навічно залишилися у вдячній пам'яті земляків, бо у нелегкий час кожен із них понад усе відстоював інтереси українського народу, закликав до єднання.

ПРОСВІТЯНИ ГОРОДКА І ПОВІТУ
 
У цьому списку полаємо прізвища тих, хто працював на просвітянській нині або був у числі симпатиків товариства, тих, чиє життя й діяльність якоюсь мірою пов'язані з роботою філії «Просвіти» в Городку та окрузі, тих, кого згадано у збережених в архівах документах філії, осередків. На жаль, про окремих вдалося встановити лише скупі дані, а декого доводиться лише згадати, надрукувавши прізвище. Однак всі вони заслуговують на належну шану й на нашу добру пам'ять.
Андрієвська Анна, дружина Андріївського.
Андрієвський, народився в Городку, вчитель «Рідної школи-.
Андрушків Володимир, студент права.
Андрущишин Ольга (1900—1973), дружина С.Андрущишина, вчителька, репресована, похована у Львові.
Андрущишин Степан (1890—?), адвокат з Городка, репресований.
Бабій Василь, урядник філії ІІ Городку.
Бабій Микола, ремісник з Добрян, член товариства «Сокіл».
Бажанська Ольга-Олександра (1866—1906), концертуюча піаністка, донька П.Бажанського. дружина Л.Озаркевича.
Бажанський Порфирій (1836—1920), композитор, етнограф, греко-католицький священик.
Бас Іван.
Басараб Ольга (1890— 1924), громадська і політична діячка, член 1-ї жіночої чоти УСС у Львові, член головної управи «Союзу українок» у Львові, член УВО, замучена як патріотка; відвідувала сестру Марію Левицьку, вчительку в Городку.
Бедрило Стефан, господар з Бартатова.
Березинський Юрій (1912— І932), бойовик УВО та ОУН, загинув у бойовій акції в Городку, син священика с. Оглядів біля Радехова.
Білас Василь (1911 — 1932). бойовик УВО та ОУН, торговий помічник, похований у Городку.
Білоголовка Осип.
Біляк Степан (І 890— 1950), адвокат в Городку, громадський діяч у Галичині, член Союзу українських адвокатів, секретар УН Ради, посол від УНДО до польського сейму, емігрував.
Білякова Марія (1894—?), дружина С.Біляка, громадська діячка, засновниця і голова «Союзу українок» в Городку, член головної управи «Союзу українок» у Львові, референтка «Союзу українок» у США.
Бірецька Оксана (1890—1959). дочка Лонгина та Ольги Озаркевичів, початкову школу закінчила в Городку, навчалася у Вищому музичному інституті ім.Миколи Лисенка у Львові, Віденській консерваторії, письменниця (псевдо — Оксана Іваненко) і громадська діячка, засновниця і керівник філії Вищого музичного інституту в Городку з 1930 р.; репресована, похована у Львові.
Бірецький Кость (1895—1949, Мюнхен), адвокат, на звернення бойової дружини відправлений до легіону УСС в ранзі лейтенанта, член правління організаційної секції під головуванням К.Трильовського, входив в 1914 р. в управу УНРади у Львові; в Городку з 1918 р.; емігрував.
Бльок Микола.
Боберський Іван (1873—1947), педагог, організатор сокільсько-січового руху. 1908—1914 — голова «Сокола-Батька», член бойової управи і секретаріату військових справ ЗУНР.
Боберський Микита.
Бованко Стефан, академік, громадський діяч, член «Просвіти» в Городку.
Борецький Стефан. Борщівський Пилип, господар з Братковичів.
Бохонко Іван, господар із Заставненського передмістя.
Брилинський Михайло, (1896-1941), власник української ливарні у Львові, інспектор Головного Виділу «Просвіти», репресований, розстріляний.
Бурда Іван (1890), професор гімназії, меценат -.Рідної школи» емігрував з дружною Павлиною Світенко.
Буцманнж Сава, директор філії «Маслосоюзу» в Городку.
Везденко Микола (1897—1992), господар з Городка.
Везденко Ганна (1900). член «Союзу українок», для музею Львова виготовила одяг молодої XIX століття.
Вересюк Петро, учитель гімназії в Городку, викладач географії, керівник хору та драматичного гуртка «Просвіти».
Витошко Іван. Витошко Степан.
Гавришишин Іван, диригент хору з Чшани.
Гаврищишин Онуфрій.
Гаврищук Степан (1897 — ?), учитель приватної української школи в Городку, старшина УГА.
Гайдучок Андрій. Галамай Гринько. Галябарда Михайло.
Гарасим Теодор. Гебус Ілля. Гевко Іван.
Германович Микола (1908—1944), студент університету, член ОУН, засуджений, відбував покарання в Березі Картузькій, замордований НКВД Б тюрмі на вул. Лонцького у Львові.
Глухий Дмитро. Годований Степан.
Голіярник Теодор, війт громади в Мавковичах.
Горбаль Григорій (1906—1945), член ОУН, громадський діяч, репресований, помер у м.Суслово Красноярського краю.
Горбаль (з дому Яворська) Софія (1914), дружина Григорія Горбаля, громадська діячка, проживає в Городку.
Горон Галина-Олена. дружина Ярослава Світенка, членкиня товариства «Сокіл».
Гонко Мирон. Гринько Микола. Гриіщняк Гринько з Повітна.
Грициняк Стефан. Грушкевичева Меланія.
Давидович Федір (1896—?), вчитель "Рідної школи», був у рядах УССів.
Данилишин Дмитро (1907—1932), ремісник з Трускавця, бойовик УВО та ОУН. страчений у Львові.
Делькевич, інженер-будівельник у Львові.
Демчук Володимир (1891 — 1971), греко-католииький священик, парох у Галичанові, капелан УГА. репресований, помер у Львові.
Демчук Ірина, (1924). дочка М. та В- Демчуків, учениця гімназії.
Демчук Леся (1927), дочка М. та В. Демчуків. учениця гімназії, репресована, проживає у Львові.
Демчук Марія (1893—1974). вчителька, дружина В.Демчука.
Денис Михайло, директор суду в Городку.
Деїшк Василь (1911 — 1944). господар, загинув від рук енкаведистів.
Дозорський Михайло.
Дужий Микола (1902—1955). просвітянський діяч, 1930—1939 — секретар Головного Виділу товариства «Просвіта» у Львові, редактор «Студентського шляху» і календарів «Просвіти», член проводу ОУН.
Думанський Микола (1906—?), греко-католицький священик з Добро-стан, емігрував у США.
Дунаїв И.. дяк з Мавкович, керівник місцевого хору.
Єнджейовська Ганна, вчителька з Городка.
Жеребух Степан, господар з Керниці.
Журахівський Мар'ян (1907-?), купеиь зі Станіслава, бойовик УВО-ОУН. учасник збройного нападу па пошту в Городку, засуджений поляками на І5-річний термін, подальша доля невідома.
Загаєвич Василь, греко-католицький священик з Вовчухів. просвітянський діяч, письменник, до нього приїжджав І.Франко.
Зарума (1890—?), старшина УГА, вчитель «Рідної школи» в Городку. Захарчишин Катря, членкиня товариства «Сокіл».
Калиневич Ілярій (1910), вчитель, у студентські роки — курінний таємного «Пласту», в Городку провадив канцелярію «Просвіти», неодноразово його заарештовували, закінчив Богословську Академію; емігрував, проживає у США, багатолітній голова осередку НТШ у Вашінгтоні: в еміграції працював на різних роботах, займається малярством. учасник виставок, вів у Вашингтоні школу українознавства, автор ряду наукових прань.
Кальмук Іван (1902—?), коваль з Городка. Канцяр Осип.
Карабанович Володимир. Карапінка Кость.
Карачевська Марія, вчителька з Городка, репресована, перебувала на засланні в Казахстані, емігрувала з дітьми за кордон. Карачевський Зенон, учень гімназії, репресований.
Карачевський Клим (1883—?), адвокат з Городка, репресований, подальша доля невідома.
Карачевський Миром, учень гімназії, репресований. Карачевський Роман, учень школи, репресований. Кассараба Марія, громадська діячка, провадила гурток гачкування при осередку «Союзу українок» в Городку.
Кецко Ганна (1909—І958). дружина Івана Кепка, член ОУН, зв'язкова УПА.
Кецко Іван (1908—1977). ремісник з Городка вів курси кравецтва. Кивелюк Семен (1897—1967), лікар з Городка, репресований, похований у Львові.
Кисіль Дмитро. Кисіль Євстахій.
Кисіль Петро (1872—1958), залізничник, батько Олени Левкович.
Кізлак Євгенія, член товариства «Сокіл», дружина Миколи Бабія.
Кізлак Марія, членкиня. товариства «Сокіл».
Юшко Василь. Кліш Сергій.
Ковалів Стефан (1881—?), греко-католицький священик, парох з Галичанова.
Ковальчук Володимир (1683 — 1962), управитель школи в Речичанах.
Ковальчук Олена (1886—1992), вчителька, дружина В.Ковальчука.
Когут Онуфрій,
Козаневич Ірина, дружина Л. Козаневича, громадська діячка.
Козаневич Лев, лікар з Городка,
Козловський Степан, голова читальні в Дроздовичах, зв'язковий УПА.
Кокорудз Теодор, адвокат з Городка. Колодій Степан, залізничник.
Королько Йосип.
Коссак Зенон (1907 — 1939), студент права з Дрогобича, член УВО і ОУН, брав участь у нападі на пошту в Городку, засуджений, страчений.
Костишнн Омелян. Котиляк Іван, господар з Родатич.
Кунинець Зиновія, вчителька із Зашкович.
Куспись Михайло.
Куспись Степан, учасник нападу на пошту в Городку 1932 р.
Кушневич Михайло. Кушнір Петро. Лакота Лаврентій.
Лаптута Каролина, дружина С.Лаптути.
Лаптута Степан, директор Українського банку «Поміч* у Городку.
Левицька Іванна, секретарка УПТ.
Левицька Марія, сестра Ольги Басараб, вчителька в Городку.
Левкович Антін (1904—1972), швець з Городка.
Левкович Євстахій (1900—1977), столяр з Городка.
Левкович Марія (1905—1987). дружина Є.Левковича.
Левкович Олена (1908—1971), дружина АЛевковича.
Лиско Володимир (1882—1964), греко-католицький священик в Городку.
Лисяк Мирон (1895—1935), лікар з Городка, похований у Львові.
Людкевич Станіслав (1879-1979) видатний композитор, критик, диригент, педагог, громадський діяч, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка.
Ляхович Гавриїл (1899-?), греко-католицький священик, парох з Повітна, похований у Винниках.
Малий Юрій (1900-?). греко-католицький священик, сотрудник в Городку.
Маляр Петро. Мариняк Осип (1880—?), суддя в Городку.
Мартиняк Федір, член ОУН з Любеня Великого.
Марчук Микола. Масюк Петро.
Матиляк Дмитро, директор української торгівлі в Городку.
Матковський Михайло, судовий урядник.
Мельник Євгенія. Мельник Євстахіи (1900—?).
Мельник Євстахій (1919—1941), член студентської секції філії «Просвіти», закатований большевиками в Городоцькій тюрмі.
Мельник Марія.
Мельник Роман (1907—?), кравець, в його будинку 1935 р. заарештовано Михайла Попка та Григорія Горбаля.
Мерцало Олена з Бартатова.
Михайлишин Іван. Мозола Стефан.
Монастирська Марія, дружина І.Монастирського.
Монастирський Іван, ремісник з Городка.
Мочецький Йосиф. Муринець Андрій.
Муринець Олександр, приватний урядник з Городка.
Мурміль Грицько.
Озаркевнч Володимир, греко-католицький священик, громадський діяч, брат Наталі Кобринської.
Озаркевич Іван (1794—1854), громадський діяч, український католицький священик, ініціатор українського театру в Галичині, батько Івана, Володимира, Лонгина Озаркевичів, Наталії Кобринської.
Озаркевич Іван (1826—1903), громадський діяч, був послом до сейму і австрійського парламенту.
Озаркевич Лонгин (?— 1942). адвокат, член Союзу українських адвокатів, громадський діяч, батько Оксани Бірецької, репресований, похований у с.Вєдєнка Кустанайської області в Казахстані.
Островський Степан, слюсар з Мшаної.
Охримович Любомир. суддя з Я нова.
Паламарчук Петра (1893 — 1981). кресляр, дружина Р.Паламарчука, репресована, похована у Львові.
Паламарчук Роман (1900—1973). інженер-землемір у Городку, помер і похований у Словаччині.
Паламарчук Галина (1924), провізор, донька П. і Р. Паламарчуків.
Паламарчук Ірина (1922—1963), медичний працівник, похована у СІЛА.
Палишак Іван із Зашкович. Паньків Володимир.
Пачоха Грицько, диригент хору в Завидовичах.
Петрик Петро (!886—?). військовий і громадський діяч, сотник УГА, керівник організаторсько-освітнього відділу при Головному Виділі «Просвіти» у Львові.
Пилат Степан, студент університету.
Пиріг Антін (1900—?). парох в Каменоброда.
Писарівськіїй Теодор, начальник роздільні Центросоюзу в Городку.
Писько Іван, господар з Керниці.
Підганський Іван. Плешкевич Софія.
Нопко Іван (?—1989). кравець з Городка.
Попко Михайло (1908 — 1944), член ОУН, член товариства «Сокіл», засуджений за Польщі на 5 років суворого режиму, загинув на фронті.
Попко Софія (1921), дружина М.Попка. проживає в Городку.
Попко Степан, столяр в Городку. Притуляк Андрій, кооператор.
Процишин Василь (1888—?). емерит української пошти. Проць Осип (1900-?).
Пушкар Микола (1894—1989), викладач латини в гімназії Городка, знавець культури та обрядів українського народу, доцент Львівського університету, похований у Львові.
Роздольська Ольга, вчителька, дочка Е.Роздольського. Роздольська Савина, дружина Е.Роздольського.
Роздольський Епіфаній (1867—1948). греко-католицький священик і громадський діяч, парох з Городка. Романовська Генрика.
Садковий Михайло (1890—! 961), склепар з Цунева. Сапеляк Іван (1910—1997), вчитель, директор школи, активіст «Просвіти», похований у Городку.
Сапеляк Катерина (1912), вчителька, активний член «'Просвіти» та «Союзу українок», дружина І.Сапеляка, проживає в Городку.
Світенко Володимир (1901 — 1962), ремісник, громадський діяч. Світенко Ганна (1901—?). громадська діячка, похована в Городку.
Світенко Євстахій (1891 — 1974), ремісник, голова повітового товариства «Сокіл», член ОУН.
Світенко Наталя (1912—1980), сестра Володимира Світенка. заміжня Павлишин, емігрувала, як і Володимир похована у США.
Сенюта Зенон. Сироїд Петро. Скрипчук Василь.
Соловій Іван (1912—1993), працівник пожежної охорони, грав в оркестрі.
Сорока Василь. Сорока Іваи. Станько Броніслав.
Старик Володимир (1910—1932), бойовик УВО і ОУН, загинув під час збройного нападу на пошту в Городку 1932 р., похований у Городку.
Стасишин Григорій (1904—?), парох з Повітна, похований у Винниках.
Стасишин С. Стахів Михайло. Стахів Пилип.
Стеблецький Володимир (1883—?), греко-католицький священик і громадський діяч у Городку.
Стець Роман (1909—?). студент університету, член ОУН, емігрував.
Стень (з дому Світенко) Софія, дружина Р.Стеця.
Столярчук Павло. Сухий Володимир, адвокат у Городку.
Сярий Григорій.
Сярий Йосип, один з організаторів товариства «Сокіл» у Любені Великому.
Сярий Петро з Любеня Великого.
Татомир Володимир (1902—1962), освітянський і громадський діяч, інспектор товариства «Просвіта» у Львові, організатор «Молодих просвітян».
Татух Михайло, адвокат-аплікант у Городку.
Телюк Володимир. Телюк Гандзя, матуристка.
Телкж Дмитро. Телюк Іван. Телюк Михайло.
Тертека Іван, господар з Городка. Томків Тома.
Фасовський Антін, директор української торгівлі.
Фединський Іван (1877—1936). церковний і громадський діяч, довголітній голова «Просвіти» в Городку, читальні в Любені Великому, голова товариства «Сільський господар», греко-католицький священик, парох у Любені Великому.
Филипів Іван з Мавкович.
Фолис Йосип (1862—1917), священик і громадський ліяч. член Головного Виділу «Просвіти», посол до Державної Ради, посол від Городоцької округи до парламенту у Відні.
Фостяк Йосип з Керниці. Фурбала Микола.
Хижак Степан, залізничник. Хиляк Богдан (1924-1945), учень гімназії, син М.Хилякової.
Хиляк Юрій (1922), учень гімназії, син М.Хилякової, проживає у Володимирі-Волинському.
Хилякова Марія, дружина судді в Городку, репресована, похована у Володимирі-Волинському.
Хитра Катерина (1901-1976). Хитра Ольга.
Ходак Іван.
Ходаківна Катря (з дому Сапеляк) (1912), вчителька з Городка
Хома Петро. Цап Михайло.
Цап Стефан, купець на Львівському передмісті, господар у Городку брав участь у нападі на пошту.
Цар Михайло, греко-католицький священик, парох з Мавкович.
Цар Омелян. Цар Теодозій (1875-*?), парох з Мавкович.
Цегельська (замужем Кравець) Ада (1919), дочка О. та І.Цегельських. проживає у Львові.
Цегельська (замужем Коваль) Дарія (1917), дочка О. та І.Цегельських, проживає у Львові.
Цегельська Неоніла (1915). донька І.Цегельського. учителька музики, піаністка, проживає у Канаді.
Цегельська Ольга (1892-1965), дружина І.Цегельського.
Цегельський Артемій (1914—1985), греко-католицький священик, учитель музики, скрипаль, громадський діяч, директор філії Вищого музичного інституту в Золочеві, після повернення з тюрми працював у групі альтів оркестру Львівського театру опери та балету, репресований, похований у Львові, син Ігнатія Цегельського.
Цегельський Ігнатій (1886—1970), старшина УГА, греко-католицький священик, катехит гімназії у Городку, доктор теології, репресований, похований у Львові.
Цигіль Василь.
Цуньовська Марія (1921), член ОУН, суджена, проживає в Городку.
Цяпка Михайло (1907—1993), викладач гімназії і громадський діяч в Городку, емігрував, похований у США.
Цяпка Омелія (1902—1996), кооператор, громадська діячка в Городку і на еміграції, дружина М.Цяпки, похована у США.
Чернецький Омелян, греко-католицький священик, катехит гімназії в Городку.
Шараневич Дарія. Шараневич Іван. Шарко Любомир.
Шевчик Василь. Штойко Ілько. Шуляк Михайло.
Шуст Ярослав (1903—?), греко-католицький священик, парох у Каменоброді.
Шута Микола. Шута Олекса.
Щерба тюк Іван, греко-католицький священик.
Кюринець Михайло, господар з с.Стоділки.
Юрчишин Михайло із Давидович.
Яблоновський Олександр, студент права.
Яворський Богдан (1912-1944), член ОУН, розстріляний німцями.
Яворський Осип (1880-1952), власник реальності в Дроздовичах.
Яворський Юліан (1884-1970), студент, агроном.
Якубовський Іван.
Янчура Михайло, греко-католицький священик з Дроздович.
Ярема Михайло, професор української гімназії в Перемишлі.
Ярош Роман (1909-1995), член студентського братства, лектор «Просвіти», в’язень Берези Картузької, священик, емігрував з сім’єю.




 
 
 
< Попередня   Наступна >

Пошук

Он-лайн камера

Реклама

Фотогалерея


Вулиця старого Городка

Де зупинитись в Городку

Готель "Мрія"

Готель "Каскад"

Погода в Городку

Погода в Україні

Органи влади

Городоцька vіська рада
Городоцька районна рада
Городоцька РДА

Наші друзі

Народна думка
Stryi.com.ua
Миколаїв
Центрик
Великий Любінь

Лічильник відвідувачів